Нарешті, знаходить Мар’яна силу спробувати, — чи може вона поворухнути пальцем? Підводиться. Озирається. З-за верейок на неї дивиться зчудовано… Слава.
— Де ти взялася?
— Невже й ти, Славо, тут? І також звечора?
Обидві зраділи несамовито, як ще ніколи за все своє довголітнє знайомство. Боже, яке щастя, будемо триматися разом!
— А де Мишко, тут?
Слава розплакалася. От Мишко з експедиції не вернувся й тепер не знати, чи знайде його. Буде шукати, може в Дніпропетровському знайде, може далі. Якби можна було зостатися на днів кілька, почекати.
— Знаєш, що! Я побіжу додому, може він уже приїхав. Ти гляди тут мої речі!
— Ні! Знаєш, що? Забираймо свої манатки й даваймо тягу.
Слава безпомічно озирається. Боже, як не хочеться їхати, та… Може Мишка знайде?
Слава біжить, Мар’яна зостається, має ось наглядати за речами. Никає по пристані, поміж гуртами, що сидять, чекають, сплять. Оксана Артемівна із Юрком снідають, Мар’яна не може. — Що вона бачила, як ходила? — Нічого цікавого. Чоловік із жінкою свариться: „їйбогу, я забираюся зараз додому!” “А я тобі кажу, — ти як хочеш, я їду!” Чоловік із виразним полтавським обличчям, жінка — виразна жидівка, але сваряться вони київською „російською” мовою. Поруч сидить купка елеґантів і елеґанток, убраних по-курортному, а не по-евакуаційному. Дівчина розказує про німецькі звірства, а в ворота то входить, то виходить публіка без речей. На воротях — персонал пристані впускає, випускає.
— І доки ви будете швендяти? — надокучило старенькому воротареві.
— Вже зразу в Дніпро кидайте! — визвірився утікач.
Ця сценка була б незрозуміла, якби не придивитися до облич. Та варто було уважно приглянутися до безтурботних виразів пристаневої обслуги, порівняти їх з тими, що чекали останнього пароплава. Сяйво невисловленої радости в очах одних, розгубленість і гризота — в других. Одні нікуди не збираються, випроваджають ввічливо й терпляче других, що не можуть, не хочуть і не повинні зоставатися в Києві.
Як Мар’яна хотіла б бути серед перших! І що ж їй заважає? Хай тому українцеві, одруженому з жидівкою, важко піти на розрив з родиною. Але їй? І все ж, — як вийти з речами у ці ворота? Всі на пристань, а вона з пристані, немов щойно приїхала.
— Слава дуже не хоче їхати, але нічого їй не поможе, — вривається збоку.
То й Славі теж наказано? Чого ж вона так огинається? Чоловік її, Михайло Івашко, партійний же, колись йому Слава наказала вступити до партії задля наукової кар’єри, Мар’яна добре пам’ятає.
— Дивіться-но на ту, — штовхає Оксана Артемівна, — дивіться, як вона тисне під груди свій саквояж. Там у неї повно золота.
— І що я з ними маю? — тоскно питає Мар’яна.
— Слухайте, я ж знаю, як вас усе життя ганяли. І ви їх ще боїтеся? — Оксана Артемівна повела очима навколо. — Оці всі тікають, бо мусять. А нам з вами нічого боятися. В них свій шлях — у нас свій.
— І ви також вірите, що я — така запекла націоналістка, як у газетах писали? — не стямилася Мар’яна.
— То чого ж жалкуєте, що їдете? От і прийшов час довести, що вас цькували несправедливо.
Оксана Артемівна глузує? Як їй втлумачити, що Мар’яна завжди почувала себе найправовірнішою радянською громадянкою, тільки оці хижаки… Що вона зовсім не поділяє реакційних надій, — але от з цими навколо їй гидко, мило ж з Оксаною Артемівною. А Тополя до того ж згадує, що й ще одна була така. Учениця чоловіка. Доводила, доводила, писала гидоту всяку на свого вчителя. І треба їй було поганитися? Тепер напевно Васанта Чагир десь також тікає. Вона — лояльна, радянська патріотка!
— То й що? Кидати свою землю, цим довести, що ти — патріот? — невтерпець уже стало Мар’яні. — Якщо це й є смертельний гріх націоналізму, — дідько його бери! Хай уже цькують.
— А послухати їх — послухали?
— Послухала, а душа клекотить, — не хочу! Ось зараз піду додому! Хай буде, що буде!
— Їдьмо, як хочете, зо мною до Миргороду. Там перебудемо два тижні, це все довго не протягнеться, — та й вернемося до Києва.