В супроводі численних матюків утікала Мар’яна з пароплава. Втім, при виході шепнув їй машиніст:
— Сховайтесь десь убік, а потім підійдете!
Начальник ешелону безпам’ятно-звірячо розлючений носився пароплавом, берегом, заганяючи усіх в ешелон, вимахував наганом, лаявся майстерно, — і ще раз попалася йому на очі Мар’яна.
— Хадітє, хадітє! — блиснув він на неї загрозливо.
Мар’яна сховалася десь ще далі в закамарок, їй шкода було цього начальника ешелону. Чи не озвірієш, коли одна частина юрби рветься якнайшвидше влізти у вагони, а другої ніяк не можна загнати? Він має наказ, — щоб ніхто не смів відстати чи вернутися, а тут одна „договорюється”, друга лається, що вона їхала тільки до Дніпропетровського, а він її з наганом примушував у вагон сідати, третя плаче, що їй до матері за кілька кілометрів ось, — він її ногою вдарив, — четверта вже з самого вагону вискочила…
Ой, утікай звідси, Мар’яно!
Та вона вже тепер не та стала. Де й корчі в шлунку поділися, де й стопудове залізо з ніг звалилося! Як радісно утікати!
Та буда, куди вона утікла, була не що, як пароплавна каса. Між людьми ти наче голка, вже тому лютому не впадеш у око. Диво, ще й квитки кудись продаються.
Чи вертатиметься до Києва пароплав? Ніхто не знає. Може піде вниз до Херсону, може вгору, тільки до Черкас. В Київ в'їзд уже замкнений. Дико дивляться на того, хто до Києва хоче. Всі з нього тікають.
Все ж є й такі. Дід-жид у кожусі і з клунком — син у нього директор заводу. Він — відряджений. І все ж до Києва квитків не дають. Але до Кременчука таки взяла Мар’яна. Звідти добереться до Миргороду, таки судилося його побачити. Гаразд, тепер із квитком може чекати пароплава хоч і добу.
Таки судилося Мар'яні вертатися тим самим пароплавом. Вчора — спантеличена, перелякана отара, клунки, тиснява, бруд, знаменита всесоюзна черга за сотнею грамів ковбаси, дві години стоїш і їси, замість ковбаси, злобу обивателів, „прилатування”, хитрощі, сварку. Від того все в душі спаскудиться, хочеться абикуди, тільки щоб не серед цих.
Сьогодні пароплав — плавуча санаторія. Свіжовимитий, звідусіль виступило сяйво білости, — де воно вчора було? Людей дещо мало, але всі — один одному приятель. Спокійні, доброзичливі, милі. В інший світ Мар'яна увійшла. Де гурт, там співають, грають у шахи. Он компанія не то трактористів, не то активістів, сидить на білих ослонах. Вони їдуть із „Западної”, “мали там завдання", скрізь об'їздили, а тепер вертаються додому. З ними якийсь Абраша. Він усе вміє робити, — так каже. Він — також колгоспник.
— А твій батько що робив у колгоспі? Мабуть, продавав смердючий квас?
— Ти дурний! — на це відповідає Абраша.
— Так ти ще дурним називаєш? Шкода, якби знав, не дав би тобі своїх черевиків.
— Ми такі хлопці: добродушні, але й злі, — попередив другий. — Якби це на самоті, то ми б тобі так дали...
Спокійна, певна в собі сила.
А вчора на цьому самому місці артисти концерт давали. Таким чином, Мар’яна довідалася, що ці, які влазили поза чергою, на головах карабкалися поперед інших, вони — артисти. Співи, скетчі, деклямація, — трохи ніби запізнілий репертуар, все про переможний вступ червоної армії в Західню Україну. Культурна радянська інтелігенція ідеологічно витримано гаяла час. Вітер підвівав коротеньку спідничку співачки, тієї самої, що не пустила чоловіка-українця вернутися, і показував публіці вилиняле фіялкове трико.
Та то було вчора, а це сьогодні. Вчора веселилися офіційно, з наказу, крізь сльози, а сьогодні — як Бог на душу послав.
І їде Мар’яна тихими дніпровими водами вгору. Минає ті самі мости, ті самі військові катери, ті самі береги, повні військових таємниць. Що її чекає там, в огнищі війни, на фронті, — бо ж Київ стає фронтом, — вона не питає і не бентежиться цим. Їй піднесено радісно, що наближається до небезпеки, а не тікає від неї.
Що буде з Києвом, те буде й з нею. Поділить із ним лиху й щасливу долю, яку доведеться. І ясно, спокійно, легко їй на душі.
XVI.
Роман Чагир їде в поїзді серед цієї різношерстної і різноплемінної юрби, яко мобілізований. Він кожен раз нагадує собі, що все чоловіче населення Правобережжя від шістнадцятьох до п’ятдесяти років мобілізоване, що він дістає сім карбованців денно, може йти пішки, чи шукати собі якого хоче транспорту. А цей транспорт різноманітними безконечними ешелонами лавою пливе на схід. В документі написано: з’явитися в воєнкомат такий-то, скажімо, Лубні, це може бути через Київ. От він і вишукав собі транспорт. Ї дуть оці з “3ападної", — і він тут.
Забавляється немало. І ніхто не сказав би, дивлячись на цього запорошеного чоловіка, відірваного від рідного кутка, між тридцять п’ятьма та сорок п’ятьма роками, ніхто не вгадав би, як він регочеться у душі, слухаючи щиру розповідь сивої дами. Вона — боса і це дає їй нагоду розповісти свою епопею. Тікає зі Львова. Так тікали, що не встигли нічогісінько взяти, ось бачите, подерлося взуття й боса тепер. Довелося йти багато пішки, бо дорогою машину розбомбило.