Максим завзявся бути щирим. Папірець у руках, але він ще не вийшов із застінку. Проте:
— Ви докоряєте нам. Але ви забуваєте, що ми вже раз повірили. І тепер, — я за інших не знаю, — я особисто ніяким визволителям вже не вірю. Де наші танки, де наша авіяція? Таким аргументам я вірю, але їх, на жаль, я не бачу.
Може відбере зараз наказ про звільнення з полону? Але ні. Перекладач круто переходить на зовсім іншу тему.
— Ви з Києва? Так? Може чули коли про Чагир, Вассу Чагир? А Ганну Плахтій?
Максим вперше подивився на перекладача, як на живу людину. Васанта, давно забута дівчина, — і цей застінок.
— Я дуже добре знав одну Чагир, але та — Васанта. Вчився з нею рік. Признаюся, ви мене дуже здивували!
Перекладач не чує останнього. Він схвильований не менш за Максима, Але він же й розчаровується. Востаннє бачив її Максим дуже давно. Що з нею, де вона, — він не може нічого сказати. Вийшла заміж. Говорив з нею п’ять хвилин, навіть не знає теперішнього прізвища. Адресу ту Максим може сказати, але чи там вона, чи десь уже виїхала, — нічого, нічого не довідається Роман.
І все ж щось він уже має. Все ж ближче й ближче до дня, коли таки зустрінуться вони. Тоді довідається Роман, чому вона показала його на фотографії, коли по нього прийшли червоні в хату.
Він дякує Максимові, потискає руку, радить якнайшвидше звідси вибратися і наостанку говорить:
— А ту тему докінчимо, як побачимося знову. Пам'ятайте ж, — ми зустрінемось у вільній, незалежній У країні.
— Дай, Боже!
Максим — вільна людина. Може йти додому. До речі, додому ще не може, бо Київ у облозі. Та Васильків у німецьких руках. Падіння Києва — справа кількох днів.
XXI.
Якби не перетинали вулиць барикади, якби не оці протитанкові перегорожі, злютовані з рейок павуки, то Київ нагадував би ті старовинні гравюри, що Мар’яна колись бачила в історичному музеї на Олександрівській. Кучерявий, в зелені, з прозорим повітрям, з далекими перспективами, химерними краєвидами. На вулицях дуже мало людей, це всі ті, що зважилися зостатися, вони нікуди не поспішають. Адже ніяких установ у Києві нема, заводів, фабрик теж. Тихо, незвично, покинуто. Моторошно!
Це почуття моторошности війнуло на Мар'яну, що тільки ступила вона на Дарницький міст, вертаючись із своєї евакуації. Трамваї не ходили, над містом дзижчав літак, назустріч ішли групи із такими ж клунками, яв і в неї, виходили рештки. Рожеве надвечір’я прийняло в свої обійми мандрівницю, що жадає небезпек. Двісті східців угору до Аскольдової Могили, — і вже Мар’яна спочиває, приглядається до мальовничої групи.
Серед кущів та під розкидистими деревами, милуючись на чернігівські ліси в далекому задніпрянському небосхилі, сиділи на траві троє мобілізованих і заводили патефона. А куди поспішати? Але поруч, за п’ять хвилин ходу вище на Московській, ішов загін ополченців-дружинників і видавав із себе різного темпу та мотиву спів. Друга хвиля моторошности війнула від цього покинутого міста.
І оце почуття близької небезпеки, страху — що буде узавтра, яке майбутнє прийде до Києва? — підносить Мар'яну на легких крилах. Вона наче ширяє над безоднею. Це ж і є та атмосфера, якої так багато років жадала її знудьгована душа. Не певність, не спокій, не м’яка перина лінивого дозвілля, не відпочинок неділі, а оцей колький, бючкий дух великих подій, історичної хвилини, зламу. Там на палубі плакала вона доти, аж затялася вирватися з обіймів запілля, з кліщів уготованоїїй нудьги й безпеки. Як же мучилася вона в Миргороді без цих п’янких хвилин київської моторошної павзи, поміж панікою п’ятиста тисяч киян та наступаючими невідомими подіями.
Вдома застала вона листівку від Ребе. Просить: „Зайди з двірником у моє мешкання, там забери харчі: масло, цукор, гриби”. Благає: „Візьми на столі альбом із фотографіями, листи від рідних, рукописи. Сховай, переховай”.
Якщо зможе вона. Всі покинуті будинки під охороною, всі покинуті мешкання під пльомбою.
Мар’яна бродить по мало-мало не втраченому Києву, вдихає це повітря, якого ніде інше нема. Ні з ким їй говорити, та говорити самій і не треба, всі теми з пошептів уже голосно гуляють на вулицях. Ще і ще не перестають дивуватися із збанкротованої обороноспроможності! червоної армії. Як це сталося, що замість „Берлінского направлєнія” радянське інформбюро подає „Васільковскоє направлєніє”? Яка це сила жене наші армії, на які ми стільки позик віддали державі, відриваючи від свого голодного рота? Як і завжди, коли все стає складним і незрозумілим, розбуявся народній фольклор.