В цей час глухо грюкає десь, хоч ще й день. Неначе велетенський сікач рубає, або рубель качає білизну, десь там за тими лісами.
— Вже кум стукає у ворота! — зауважив „справжній пролетар”, не перестаючи розшукувати очима мушку в небі.
Але от біжить у долині ящурка-поїзд. Мар'яна ніколи раніш не звертала уваги на поїзди з Дарниці до Києва-Другого товарного. Але тепер... Тепер, у цю хвилину, літачок виринув із хмарки, блиснув проти сонця, спустився низько-низько над ящуркою, на поїзд посипалися вогні. Поки зібралися зенітки обстріляти, літачок зник у синьому етері. Поїзд став.
Та це ж — бомбардування поїзда, а не лялькова інсценізація, не театральне естетичне видовище! А Мар’яна от на ходу, наче буденну річ, побачила й пішла далі.
XXV.
Довкола величезної, на всю стіну, мапи СССР бігає один із наукових співробітників інституту і вивчає, як полководець, відстань між Ніжнім-Таґілом та Челябінськом, він здійснює в умі евакуацію, примірюється. Куди ж їхати? І нікуди не хочеться. Вже раз їхав та вернувся. І мусить. Бо як прийдуть українські націоналісти, то він — перший на мушці. Не забув він, не забули й вони про посмертний лист того самогубця-академіка, де виписане й його ім’я, ніби одного з винуватців самогубства. А тут уже припікає, знову вокзал забитий утікачами, по два тижні сидять люди на станції й чекають вагонів. Таки, мабуть, здадуть наші Київ, як тепер не виїдеш, тоді вже буде пізно. І от якраз є добра нагода. Приїхав уповноважений із Уфи, має забрати теплі речі для евакуйованих учених, бо в Уфі вже заморозки, а тоді вибиралися протягом двох годин на два тижні, про теплі речі не було й мови. Має вагон. Ну? Найголовніше — вибрати, куди їхати. Ніжній-Таґіл, чи Челябінськ?
Поміж столами чи в коридорах біля спорожнілих стендів і вітрин вештаються й інші співробітники науково-дослідного інституту, які патріотично всі в кишені мають „посадочні талони” на евакуацію, але ще не можуть виїхати в зв’язку з тим, що треба упакувати цінні експонати. Вони ніби працюють, а насправді просторікують та діляться новинами, це всі ті, що мріють зостатися. З цим вони й не криються. Без змови, але в порозумінні, не ставлячи ніяких крапок над і, всі вони дуже вільно почуваються.
Тому то пасувала так цьому товариству добре толерована недоговореність, мовляв, ми свої люди, енкаведе вивтікало, але не подумайте, борони Боже, що я чекаю тих поганих німців… Ніколи їх нога не буде в Києві!
— Я далекий від того, щоб ідеалізувати тих синьожупанників, зеленошличників та чорношличників, — каже один такий вчений посідач „посадочного талона”, кілька раз заарештовуваний за український націоналізм, — але, звичайно, цікаво було б побачити їх тепер. Думаю, — не такий чорт страшний, як його малюють. Зрештою, до того не дійде, німців від Києва відженуть, і ми ще цієї осени може поїдемо в експедицію.
Вікна злегка дзеленчать від гарматної стрілянини на підступах до Києва, наче іронічна посмішка і рефрен до цих слів. Михайло Івашко, що вернувся таки з експедиції за своєю Славою і тепер має за нею їхати, її шукати, а вірніше, певний, що він її пізніше легко знайде, коли вже зникне фронт і кордон, а це буде дуже скоро, — він щиріший.
— Там бідні люди, де зайняли німці, — ні сірників, ні соли, тільки кури, та сало, та масло. А то, — більш нічого! І як вони там живуть? У нас в Києві просять, „купи!”, та ніхто не хоче.
Обережний Семен Кучерявий все ж поправляє Славиного Мишка.
— Але я чув, що німці в Китаївському домі відпочинку науковців зробили погром. Портрети вождів порвали, бібліотеку знищили, подушки забрали в окопи, наробили свинства...
— То кажуть і таке, що жінку в Пирогові наші повісили за те, що привітно зустріла німців та напекла їм пирогів. Всі добрі!
Кучерявий — сама об'єктивність. Він критикує, але все. Він лише фотограф, — що він таке? Трудящий, робітник інтелігентної професії. Втім, як дивитися на його поборознене зморшками зношености обличчя, на колишні кучері, а тепер покуйовджену гриву, — вгадується може петлюрівець, може селянин-гайдамака, що вчився-вчився і після кількох вузів зостався тим, що й був.
А отже, ні те, ні друге, ні десяте. Він — звичайний лояльний обиватель, якому при всякій владі досить добре, аби тільки встигав працювати. А от тепер — у голові за ці місяці переворот. Не знаєш, як думати, що думати. Кому довіряти свої думки, кому ні, якими очима дивитися? Не певність і очікування, а саме оцей хаос у голові. Так уже набридли всім рутина й фальш, що під впливом іншого віяння психологія найпередовіших розкладається, як законсервований продукт, куди є доступ повітря.