Парашутист, Роман Чагир, мав був інший плян, — спуститися таки в районі Розкішної, розшукати, хто живий та цілий. За двадцять років хтозна, що там зробилося, але якусь живу душу знайшов би. Яка тепер Васса? Чи заміж вийшла, може за Павла? Чи пам’ятає Романа? Чи умерла з голоду? Чи вислана? Все це знав би. Та от, — наказ. Наказ змінив плян, може й на краще. Хтозна, чи знайде кого, як то прийняли б? Чи в Сибіру, чи в колгоспі, чи в партії? Боже, Васса! Мусить її знайти.
Здається, це він між Глевахами, Білгородкою та Саваркою. Колись малим не раз їздив із батьком цією дорогого до Києва.
IV.
Удень пробував Київ пульсувати нормальним, звичним темпом інерції, але це не вдавалося. Навіть ті кілька раз на день повітряні тривоги відбувалися не так, як навчені були кияни. Раніш усіх заганяли в підворіття й там з годину-дві треба було чекати кінця відклику тривоги. Тепер іде Мар’яна Лютеранською й чує гудіння літаків над головою, крики хлопчаків: „Німецькі, я впізнаю по шумові”. Як уже перелетіли, — загули сирени… Не варт було б і втікати в підворіття. Та й що ж то поможе?
Тому всі копають „щілини”, зиґзаґуваті окопи. Скрізь — у садах, подвір'ях, у городах. Київ надіється відсидітися у ямках, а тим часом наслухують усі радіо. На вулицях пороздзявляли пащеки гучномовці і як тільки обзивалися, відразу обростали зграями, жадібними почути про „напрямок”. Коли починалися слова: „Від радянського інформбюро”, — натовп відразу густішав. Після слів: „наші війська відійшли на нові позиції”, — відразу танув. Ніхто не хотів слухати прикладів героїзму червоних бійців, хоч радіо ще з півгодини кричало на всю вулицю.
Щось воно не те! Замість „бити ворога на його власній території”, чути „Львівський напрямок”, а то вже раптом „Новоград-Волинський напрямок”. Всі ждуть ствердження поголоски, що вже наші німців відігнали й Львів відбили назад. Довго стоять біля гучномовців, щоб радянське інформбюро підтвердило радісну звістку, але дарма. „Ковельський напрямок”, — це вже зовсім іншим пахне.
Брест-Литовським шосе і бульваром Шевченка женеться скажений потік автомашин, набитих людьми й клунками, баліями й фікусами. Дубна й Луцького вже нема, налетіла німецька авіяція й за півгодини скосила міста. Сьогодні вони — а узавтра ми? На вулицях рояться процесії з радіоапаратами в напрямках до пунктів здачі. Не то піднесення, не то пригніченість, не то нервозність, але загалом — клекіт.
Одночасно, як компенсація за відібране радіо та глухість офіційних звідомлень, шалено розвивається народня творчість. Баби на базарах уже достоменно знали, що гетьман Скоропадський покликав до себе Гітлера й сказав йому таке: „Слухай-но, Адольфе! Ти ж, гляди, не розбомби мені моєї столиці, Києва, а то я не матиму куди з парадою в’їхати”. І Адольф пообіцяв Києва не бомбити. Так, чи не так, але німецькі літаки справді тільки грайливо з’являлися по кілька разів на день, їх завзято й задерикувато обстрілювали зенітки з дахів Та садів, а вони ще й досі жодної бомби не скинули. Ті о шостій годині ранку 22-го червня бомби на завод „Більшовик” ще й досі в свідомості киян відчувалися, як звичайні маневри.
Дійшло до того, що „мессершмідти” літали над головами, а кияни стояли в чергах по хліб і сварилися між собою, або задирали голови — подивитися. Але ховатися ніхто вже не думав.
Розмножилася сила силенна анекдот. Цю, сугубо легальну, можна було вголос розповідати. Про Гітлера, що пішов до ворожки напередодні свого виступу. І, мовляв, питає ворожка: „Яка твоя професія”? — „Я — шофер”, — „Ну, то буде тобі так: поїдеш у далеку дорогу, по дорозі не стане в тебе пального і не зможеш уже вернутися назад”. В додачу до цієї цілком благонадійної анекдоти пошепки розповідалося про неспійманих парашутистів, про Гітлєрові похвальби такого ось числа обідати в Києві, про заклики до селян, до радянських бійців, про панічну втечу із Західньої, де все перемішалося, все летіло й утікало в хаосі й паніці.
Найбільше ж розвинулася шпигуноманська мітологія. За цих кілька днів наплодилася шпигунів і диверсантів сила-силенна. Панна в сукні із шлярочками, себто радіоапаратом; старенька квола бабуся з кольоровими олівцями в руці біля вікон не то военкомату, не то редакції газети „Комуніст", — а під перукою німецький рудий Фріц; хворий селянин із Дніпропетровського допитується дороги до Наркомздоров’я, а насправді — диверсант із плинами та завданнями… Панночка з букетом, музика із скрипкою… Всі вони з вибуховими речовинами, фотоапаратами, радіоапаратами, револьверами, таємними плянами, списками установ, повідомленнями. І всіх цих шпигунів та диверсантів виловлювали діти. Найбільш підозрілі — фетрові капелюхи. Дуже часто бачиш — гурт дітлахів провадить кудись опасистого статечного громадянина у фетровому капелюсі.