Он у перші дні війни зустрів одного поета, члена ЦК комсомолу: йде він вулицею й, на чім світ стоїть, лає жидів та всі ці порядки. Ось вчорашній комуніст Івашко. Тих, що через радіо вигукують „кров за кров”, всяких там Ле й Корнійчуків, називає він крикунами. Партквиток — забірною книжкою. Якби так не замели одного дня протягом двох годин в евакуацію всіх академіків, науковців, мистців, письменників та фахівців, то багато з них, мабуть, щасливі були б на місці Кучерявого та всіх оцих посідачів „евакуаційного талону”.
— Та що там говорити? Хто хоче з Києва в такий час? То, хіба, ті, що мусять…
— От академік Стражеско викручувався, як тільки міг, щоб не їхати, на свою астму посилався — йому дали окрему машину. — „Мало вам? Нате вам дві машини!” — аби тільки їхав. А тепер ходить із кошичком на базар, як каже уповноважений із Уфи. Всіх їх там, з України, називають петлюрівцями, а вони газету „Советская Україна” називають „Уфімская Україна”.
— А про академіка Кримського різні чутки ходять: не то заарештували його й розстріляли в перші дні війни, не то вивезли, а він десь там попав під поїзд…
— Чув я, що артиста Донця також розстріляли, бо знайшли у нього в льоху на дачі трьох закордонних емісарів.
— Аж тепер зрозуміло, чому це перед самою війною послали на гастролі в глибину СССР театр імени Франка та хор Котка, — додумується Кучерявий. — То ж уже був прикритий вивіз... Так і попропадають десь там…
Зрештою, Кучерявий здається на „якось то буде”. Проймається загальною безтурботністю. Хтось приносить чутку: воєнні кажуть, що цими днями в Києві буде бій. На це Кучерявий відповідає:
— На Володимирській буде бій, а на Хрещатику продаватимуть папіроси.
Справді, спочатку стояли в чергах і лаялися під гуркіт гармат: „Будемо поховані під будинками”. Безсонні ночі. З першої години ночі — гарматна стрілянина, нібито з бульвару Шевченка дальнобійна стріляє на п’ятдесят кілометрів. Чи з Деміївки? Чи німці на мости палять?.. А потім — безтурботність.
— А власне, я не розберу, де тепер фронт, — з незмінно квітучою посмішкою запитує секретарка Галина, також із квитком на евакуацію, але також конче потрібна тут для пакування цінних експонатів.
То штука! Ніхто не знає. Найрізноманітніші чутки — і жадного уявлення. З Караваївської вулиці стріляють на Деміївку. З Деміївки відігнали на сімдесят п’ять кілометрів, а німці були вже на Деміївці, прорвалося шість танків. Та ні, до Фастова й Тетерева відновлено залізничний рух, телефонний зв’язок до Фастова є. Зате в Голосіїві цього ранку ішла жінка до сільськогосподарського інституту. Зустріли її німці. — Гальт! Куди йдеш? — До інституту, підлоги мити. — Піди вперед сама помийся.
Галина захоплена почутими в тітки оповіданнями про точність, акуратність і чистоту німецьку. Цього теж чимало доноситься до Києва. Тітка казала, що коли німці заходять до селянської хати, то дивуються, які ці українські селяни брудні. Самі ж вони завжди вичищені, підголені, підтягнуті, — як не на фронті.
— Та в них усе розраховане на хвилини. Розказують, як вони в бою. Він сидить, снідає, голиться, — спокійно, помалу. Подивиться тільки на годинника, прийшла його зміна, — пішов до гармати. А наші без пуття всі разом бігають, метушаться і зрештою відступають. Німці понаставляють диктових танків, а наші думають, що справжні, й палять. Як вистріляють усі набої — німці з другого боку підходять і перемагають…
„На удар враґа атвєтім тройним ударом”! — Мишко Івашко сьогодні в чудесному настрої. Від уповноваженого він довідався, що Слава поїхала на Ташкент, а Середня Азія також відколеться від СССР. Хай там Слава поїсть трохи винограду. — А один шофер перефразував так: „Німець ударить раз, але точно, даром не б'є, а наші — гатять і гатять без пуття”. — Бо наші партійці всі в запіллі, а німці посилають першими свої відбірні частини есесів, їхніх партійців. Вони йдуть, як автомати, на мінні поля, стають горілим трупом. За ними нові й нові. Одна стіна падає, за нею друга, не звертають уваги на вогонь, цим вони гіпнотизують ворога, примушують тікати…
— Казали, що німці не мають чого їсти. А вони ще й подарунки спускають на парашутах. Шоколяду, вино, ковбасу…
Крім цієї улюбленої теми про німців, з якої завжди випливало, що йде висока культура, порядок і дисципліна, що „кум” сильний і великодушний, а також добре їсть, — крім цієї теми, критикували, головним чином, зведення інформбюро, газету. Вже забули про завмагів із бебехами, але от, — чого це, коли Англія мала поразки, то Черчіль перед усім народом казав: „Ми втратили всю нашу матеріяльну частину”. Чому це в нас слова правди не почуєш? — От ще, — всесвітній мітинг жидів у Москві. Це ж — націоналізм чистої води! А де гасло „пролетарі усіх країн, єднайтесь!” — Еренбурґ виступив і сказав, що жиди можуть жити тільки в симбіозі з якимось другим народом. — Чи захотіли б Англія і США підтримувати нас, коли б догадувалися, що ми хочемо запанувати у всій Европі? — Чому це і буржуазія ненавидить фашизм, з ним воює, коли він — капіталістична система? — Якби військо знало, яке запілля, то не воювало б… — В нас усе, що мало проблиск розуму, знищено. А тепер маємо результати...