Почало знов “рубати”, знову налагодився плин думок Мар’яниних. Радіо вже сповіщає про дії героїв. І конче подає їх імена. Яке це має значення? Має. Це — підохочування того ж порядку, що й ордени, знаки пошани. Це потрібне, — тому, хто відзначився. Для іншого — порожній звук. А він почуватиме гордість, його сусіда теж захоче почути своє ім’я, проголошене на всю Україну. Заради цього й подвиг робить. Заради слави? Свого імени — „я”?
Така індивідуалізована психіка сучасної людини. Як же з комунізмом все ж? Все ж — комунізм чи індивідуалізація?
XXVII.
Панорама — велична, краєвид — наче кримський.
Неозорна лінія взгір’їв з виноградниками, баштанами, садами доповнюється мальовничою живою змією, живим потоком киян і киянок, що копають протитанкові окопи за містом. Це вже третя лінія оборони. Перші дві лінії, копані з самого початку, вже в німців. І напевно ця так само ні до чого буде, німець її обійде, як і перші дві.
За Києвом — прекрасно. Але ніхто краси й величі не помічає, всі заняті дрібним. Бігають до баштанів рвати ще зелене кавуняччя. Розмови, — де вкрасти яблук, скільки й чого дають їсти, як утікати, хто втік, про „паразитів”, що виїхали, про „паразитів”, що й разу не були на окопах. Про те, як минулої ночі земля гула від розривів бомб, що вже котрий день кругом Києва гуркотить, горять села Мишеловка, Корчовата, горять Теличка, Голосіїв, що все кругом у вогні. Але ні слова про величавість цього, що роблять.
Всяк бачить безглуздість цієї роботи. Проте, окопна кампанія не сходить з повістки дня Києва. Щодня „управдомші” (цю посаду остаточно завоювали жінки) ходять і виганяють своїх пожильців на окопи, щодня їдуть машини з людьми, щодня тисячі людей орудують заступами, копають п’ятиметрові вширшки рови.
І в той час, як Мар’яна слухала під в’язами радіо та милувалася канами, їй уже була повістка, — з’явитися удосвіта на збірний пункт. Ну, так, усі копають по два - три рази, а вона не може? Вона ж заздрила їм, як сиділа на помості біля Дніпра. Отже, тепер і вона у цій рухливій гадюці, що простяглася неозорно на взгір’ю.
— Дзвонарю, дзвони вже!
Дзвонар-міліціонер лежить біля дзвона. Керівник всього цього змієвого валу, „товаріщ старшій політрук”, то лежить, читає газету, то походжає понад ровом, підганяє, то називає дівчат „лялями”, то матюкається і обзиває також на „ля”, але вже безцензурно. А ще гіршими словами тих, що розписалися, та й самі повтікали. Час від часу для підбадьорювання він починає промову, пересипану словами „мат і мат”, а з промови виходить, що всі отут сущі — злочинці й ледарі. Кінчається промова так:
— Не хочете робити? Почекайте, ще прийде німець, він з вас шкуру здере…
На це, десь під ніс, щоб „товаріщ старшій політрук” не чув, відповідають:
— А що, мені більше за всіх треба? Он ті виїхали, а я буду на окопах?…
Мар'яна почуває себе, немов у концтаборі. Якщо це старший політрук, то які ж у нього бійці? Вона двигає важким заступом із глевкою жовтою глиною і в час перерви бродить межи запущеними, неполотими, потолоченими баштанами. Зустрічаються там пастушки, якісь групи бредуть з рушницями, але не в уніформі. Партизани? Тут же підвозять ліс для дротових загорож. Тут же літають бомбовози німецькі, знизу на них тріскотять зенітки, гуркає, як завжди, люди розбігаються й прилягають до землі. Але літаки мають свою дорогу і не зважають ні на зенітки, ні на змієві вали. Один тільки сипнув листівки, а там було таке:
Дєвочкі і дамочкі,
Не копайте ваші ямочкі,
Всьо равно по нім пройдут
Наші таночкі.
Одна така летючка залетіла й до сусідки Мар’яниної, але та мала дивну натуру: не читаючи, віддала Мар'яні.
— Це, напевно якийсь білоемігрант віршував цю „поезію”.
Так лежучи в ямці, Мар’яна уявила одну із чуваних сценок, а може й тут колись буде таке. Танки перелазять через ці рови у п’ять метрів завширшки, але через трупи, що їх накидали німці, трупи свої й чужі.
Накривши голову заступом, лежить біля неї ця Роза й читає газету. Дивна самоопанованість!
— Я так завжди, — відповідає вона. — Всі бояться, а мені зовсім байдуже.
Поруч копаючи, довідується Мар’яна, що жінка ця добровільно й не раз іде на окопи. Їй нема чого губити. Чоловік убитий, дитина зосталася по той бік фронту, вже ніколи її не побачить. Тому їй усе байдуже. Також довідується Мар’яна, що Роза — сусідка…
— А ти чого лопату ледве в руках тримаєш? — напався на Мар’яну „товаріщ старшій політрук”.
Триповерхова лайка увінчала ввічливе запитання.