Невже? А Мар’яна гадала, що вона працює з усієї сили. Це, мабуть, тому, що думає вона про культ бика, поширений у всій Европі, як показує аналіза цього слова та назов народів, місцевостей, річок. Усі з одної колиски, і ті німці, що пройдуть танками через трупи, і оці кияни, що вийшли копати окопи. Один тотем у їхніх предків. Чого ж одні вищі, другі нижчі? Чому цього в газетах не пишуть?
В газетах, он у тій, що читає Роза під час перелету бомбардувальників, величезними літерами написано: „Всеслов’янський мітинг у Москві”. От тобі й маєш! Марксисти замість свого гасла „пролетарі усіх країн, єднайтесь!” пустили в хід позичену у фашистів расистську ідею.
„Слов’янська раса” ніколи не стояла серед лозунгів марксизму. Гітлер хоче поневолити слов’янську расу — це так. Але Мар’яні здається, що було б до речі роз'яснити цю фікцію. „Чиста раса”. „Вища раса”. Де вона? Хіба на якомусь малому островці з дикунами. Схрещення рас в кількох стадіях дало нації, сучасні нації. Щоб вивчити і зрозуміти дух нації, треба простежити ті схрещення, що дали її. Чому нема цього в газетах? Занадто академічно? До простонародної маси більш доходять фашистські методи, перевернуті навпаки? Її проймуть тільки описи фашистських звірств, — вирізування носів та грудей? „Слов'янська людська маса, як расова покидь, недостойна володіти землею… „Знищити мільйони слов’ян"... Ці слова читаєш, як маячення божевільного. А наші не мають сили вдарити по безглуздю, розбити ідею, недоучками витворену? А наші приймають за закон і пристосовуються „всеслов’янськими мітингами” до цих расових теорій ?..
І чогось так: за що Мар’яна не зачепиться оком, усе викликає рефлексію. Так загострено сприймає вона цю строкату дійсність. Не збагне, як ця дивовижна Роза може бути така байдужа й холодна. А Мар’яну пора катаклізмів вернула до поезії думки, Мар’яна хоче охопити духовим зором усе, дивитися понад верх, з висоти літака.
О, як це важко малій людині зробити!
— Роботу припинити! Лопати з собою. Іти негайно до Києва.
— Як? Не дожидаючи машин? Це ж усю ніч іти!
— Слушать, что пріказивають!
Були й з цього, як і завжди, незадоволені. „Прокляті паразити! Своїх хайок поховали, а ми повинні тут страждати”. Але більшість задоволена. Сказано було на тиждень, тут же другий день — і додому.
— Що це блискає?
— Це міномети. Така штука, що за вісім кілометрів попадає і кругом земля горить…
Ішли через якісь покинуті села. Посідали спочивати, Роза попросила води, винесли якісь чоловіки. Вони вернулися з роботи і вже не застали своїх родин. Десь їх вивезли з усім скарбом.
Групами посідали відпочивати і тут Мар’яна відчула рокованість. Це село, це місце — роковане. Тиша. Хати замкнені. Пасеться самотній кінь.
З довгим свистом над ними летять палаючі стрільна.
— Це з Броварів, дальнобійні батареї, стріляють на вісімдесят кілометрів, не бійтесь, — заспокоює Роза. — Вони стріляють лише чотири рази, до них набої подаються на підоймах, стоять вони на двох плятформах, а після чотирьох разів жерло розривається.
Роза заспокоює, а сама мимоволі піддає ходу. Роковане місце. Як не виберуться звідси, то загинуть.
І бігли-бігли! Хоч і звикли до гарматних гуків, але все ж не могли вважати за нормальне ці диявольські траєкторії та свисти в небі. А село довге-предовге, п’ять кілометрів. Аж на світанку виплуталися з нього та прибігли до трамвайної зупинки.
XXVIII.
Вони наче здоганяють учорашній день. Хтозна, чого бродять по цих згарищах і попелищах.
Ідуть вони, мобілізовані ешелони, ідуть цивільні люди. З Полтавщини, з Київщини. Голови колгоспів. Бригадири, активісти. Везуть усяке майно. Везуть зруйноване, розбите, але везуть. Рейки з колій здіймають. На підбитій гарматі, он там на хоботі, сидить жінка з двома дітьми.
Нарешті, прибув ешелон Гната Загнибіди до місця свого призначення. Харків засипаний попелом. Отже, те саме, що бачив і в Києві: всі архіви вже спалено, навіть бухгальтерський дебет-кредит, навіть подвірні книги, адресове бюро. Ті самі окопи, сто тисяч людей в бік Дніпропетровського й Полтави. Нема чого їсти, — кави не вип’єш без картки. Та в Києві хоч Дніпро поміг, а тут ще безладніше проходить евакуація.
Отже, у Харкові попалася Гнатові газета, яка піддала одну думку. Оповідалося, що дуже велике дезертирство в армії, о, а Гнат не знав, що робити, ламав голову. Так і написано: “Нє бросать оружія”, а в нього його й нема.
Вістки чорніші чорних. На Поволжжі, себто там, куди все це пливе, — сипняк, дизентерія. Чернігів — згорів. В Сумах — бомбардування. Дніпропетровське — в німців. Одеса — в німців. Ну, й що далі? Потягли, хлопці, на Вязьму!