І знову йдуть ополченці через розбиті станції. Бачив Гнат, як у Слов’янському в сараї групу харків’ян спалили, — і чогось уже ноги не тягнуть вперед. А тут їх командир, наймолодший між ними, приніс таке: хотять їх невивчених, з одною рушницею на десять чоловік, пустити в бій. Увечорі таку новину приніс, а другого дня втікли з ешелону політрук і писар із списками. Тоді й Гнатові настала черга... відстати. Відставав, відставав так, що опинився в Шостці, саме тоді, як там висаджували порохові заводи.
Коли добирався до Києва, всі страхали. Куди їдете? Там бій, Київ у облозі.
Але що робити, як штани розлазяться, нічого коло тебе нема? Все одно, й досі в цивільному, мусів же Гнат додому заїхати перше, ніж під Москву у бій піти?
Довго кружляв під Києвом Гнат. Не залізничним мостом, а тим дерев’яним, вузьким повезли. Та якось так, що Жуляни об’їхали, втрапили на Сирець, тоді аж на Пост-Волинський. Страшно дивитися! Станція без дверей, без вікон, самі стіни. Де були десятки колій, тепер дві. Висять телеграфні стовпи, дроти звисають, як локшина, ніхто не прибирає. По полі бродять червоноармійці з кулеметами, щось роблять.
Зустрів дядька з Пущі. От тобі й приїхав! До Пущі не можна. Там — німецький десант: два тижні сиділи й ніхто не знав. Ну, а Ірпінь? Там також десант. Тепер із Ірпіня всіх виселяють, за те, що ніхто не дав знати. Хто може, тікає в ліс.
Добрався до Києва пішки. На вокзалі в Києві — жінки на бебехах. Звідки ці люди? Та з усіх усюд. З Мишеловки, Святошина, Караваївських дач, Біличів. У Києві не приписують, не дають мешкання. В житлоуправі знизують плечима: це не до них стосується. Жінка кричала:
— То заберіть нас. Непотрібні ми люди! Хата — згоріла. Треба було чоловіка — забрали. Треба дітей було — народили. Тепер нас вигнали — ми непотрібні. Я ось піду йому очі повиколюю! В місті повно замкнених мешкань, а нам нема де переночувати. А ті товстопузі повдягали жовті чоботи, форму та глядять мішків із піском. Далі він і дороги не знайшов.
Отак доганяє Гнат учорашній день, об'їхав довкола світу й назад вернувся та додому не втрапить.
А день — золотий, прекрасний. Другий день мовчать гармати, тиша. На вулицях мало людей. Базар уже зійшовся. Тільки вранці удосвіта трохи гуркало за Дарницею, Броварами. Чи вже справді німець обійшов Київ і пішов на Полтаву? Німець ніби зайшов із Канева. Наші — всі сили кинули на Білоцерківський фронт, а з Канева наступу на Київ не ждали. Тепер всі мости на виду, вийти з Києва не можна, тому от підкинуто великі сили й наказано — Київ не здавати.
XXIX.
Все слабший і слабший зв’язок Києва із радянським життям, хоч і не кидає його цей зв’язок зовсім. Ось зібрав якийсь полковник гурт мешканців у дворі великого будинку і зробив доповідь про міжнародне становище під гуркіт дальнобійних. Перехвалив киян за єдність, стійкість і патріотизм, — це тоді, коли кербуди не можуть ніяк наловити людей на окопи. Висловив певність, що Києва німцям ніколи не бачити, — це тоді, коли кругом десанти, в Голосіїві бої, в Ірпіні й Пущі німці, коли захоплених німцями „дотів” (підземних фортець) під Дніпром на Жуковому острові не можна залити водою, так вони збудовані, коли на Мишеловці, в Злодіївці, Корчоватій, Жулянах, — кругом-кругом димлять недогарки хатів, коли німець добіг аж на Деміївку, коли…
Мар’яна стоїть біля стенду, дивиться на поруділу газету „Комуніст”, на плякат „Київ був, є й буде радянський”, — і намагається вгадати суть цього зашифрованого афоризму. А чого ж здали вже його? Чого вивтікали, якщо не рокований він на здачу? А як буде він радянський, то нащо ця руйнація всієї України? Чого?
Позад неї хтось стоїть. Наближається та сіра година, коли порожнішають раптом вулиці і спадає темінь, а з нею приходить бажання бути вдома, Мар’яна мусить подивитися, — чи не краще швидкою ходою утікати?
Знайоме обличчя. Лисий, з рудими колючими вусиками, старий чоловік з нецікавим виразом. Він її також впізнав.
— А де тепер Васанта? — навернулося відразу Мар'яні на язик, але вона стрималася. По-перше, її не цікавить Васанта, хоч вона часто потаємці думає за неї. По- друге, та вона ж давно вже розійшлася з ним, ще до цієї наркоматськоїїї кар'єри.
— Чи не знаєте, де ділася ваша товаришка, Валя? — запитався за те лисий, не помітивши, мабуть, що вони не привіталися.
— Я хотіла вас запитати. Нічогісінько про неї не чула ці місяці, відколи війна. Я думаю, її нема в Києві.
— Тут її хотів бачити один родич.
— Який? — здивувалася Мар’яна.
— Брат.
— Братів у неї нема.
— Він розшукав її стару адресу і так добрався до мене. Але я нічим не міг його потішити.
Лисий попрощався, вже стає темно. Біжить і Мар’яна.