Чудно. Брат?!
Ах, от кого тепер треба було б! Васанти. Всі ці, з ким тепер ділить гарячкові дні зламу, у всіх у них хаос у голові і нуртування, але всі вони не ті, не ті. Вони безкритично кидаються від одної крайности до другої. Лають добровільно-примусову позику, тюрму за кількахвилинне спізнення на працю, жидів, завмагів та їх бебехи, — усе те, що їм допекло, — і чекають німців, шляхетних, великодушних, багатих. “Нарешті, буде хазяїн”. Ніяких ідей їм не треба, світ має посунутися назад на двадцять три роки, а не піти вперед. Ні, Мар'яна хоче такого розуму, що критикуючи цю збанкротовану систему за її забріханість, відсталість і реакційність, проглянув би і шляхи в майбутнє.
Такого нема нікого. Галина: — почнеться блискуче життя, можна буде поїхати закордон, зрештою, її задовольнила б, мабуть, „Малороссія с пєснямі”. Семен Кучерявий чекає Хохландії, — прийдуть синьожупанники й зразу дадуть патент на власне фотоательє. Вони всі хотять старого, вони думають, що почнеться з розгону життя двадцятьох трьох років тому. А Мар’яні це — вчорашнє, старе.
Називають його ще комунізмом, те вчорашнє. Що це за комунізм, як вивітрилося вже з цього слова все, що дало термін? Де ж комунізм, як усе розвивалося під знаком „нової знаті”, нової панівної кляси, верхівки? Чи це може майбутня червона п'ятикутня зірка над усім світом? А тим часом годуймо розпаношений апарат трутнів, дармоїдів, як називає їх маса? Трудова людина зневажає тих, хто пісні складає про труд, сам не працюючи. А ця зграя спекулянтів, що під шумок створення нової касти — „знатних”, „героїв”, „стахановців", „орденоносців” — злодійським способом виносила заднім ходом на чорний ринок! Її найперше бачила маса, яка тепер на полях бою виявляє свою волю. Результат, — ворог під Києвом, Москвою, Ленінградом.
Не бачить Мар’яна комунізму й засад його в дійсності, сумнівається, чи й може він бути, якщо людство складнішає. Що обороняє червона армія? Безкоштовну медичну допомогу? Так справжня ж допомога — за гроші. Треба заплатити Стражескові сто карбованців — він приїде до хворого, а в поліклініці лікар казенно оглядає на день сорок чоловік. Безкоштовне навчання? Так його ж скасували вже, скоро й за середню школу треба буде платити. Пляж над узбережжям Чорного моря? Для кого, для Южного? Колгоспи? Так самі ж колгоспники годуються з присадибних наділів. Якщо й у місті на базарах полегшало трохи з харчами останніх пару років, то теж треба дякувати цим присадибним наділам у десять сотих та невсипущості колгоспника коло них. Соціялістичну промисловість? Скільки коло неї гріється трутнів-поганяйлів з укачаною соцзмагально-ударницькою фразою на устах. Совєтландію замість Хохландії, Україну-Го, подібну до маріонеткової Манджоу-Го?
А молоді сили женуться вгору й не знайдуть виходу до чогось нового в цім старечім склеротичнім організмі…
І все це мусить Мар’яна перетравлювати сама, товктися в своєму хаосі. Думки її так само гасають по всіх, розвернених бомбою війни, нутрощах Сьогодні, і нікого навколо нема, хто дивився б уперед, а не завертав очі назад. Можна разом з іншими глумитися над „відрізаними носами”, рясно розтиканими по радянських газетах, але як не задуматися над нотаткою про „шлюбні пункти", запроваджені Гітлером для людей? Ця нотатка накидає на Мар’яну чорне рядно жаху. Як же це віра в Бога, Провидіння, містицизм сполучається з запереченням людського права на кохання, із стерилізацією? І скільки правди є в леґенді, що коли викрили в одного німця фабрику ковбаси з людського м’яса, то на кожному зразкові ковбаси була етикетка з точним зазначенням проценту товщу та інших складників?
От для чого Мар’яні потрібна була б Васанта. Не сумнівається вона, що й Васанту обвіяв свіжий вітер, що й та відродилася в цій хуртовині, приспане її живе чуття дійсности знову діє, а це така найцінніща риса, що оті всі Васантині вади останніх часів — дрібниці. Це живе чуття помогло б якось знайти середню між „фабрикою ковбаси з людського м’яса” та тими, знову ж може, байками про живих німців, що облягають ось Київ. Навколишні селяни разом із неперерваним потоком різноїїстовини приносять вістки про них.
Кажуть, на Чоколівці німці нічого не робили, свої більше лиха наробили, відступаючи. Ось дві дружинниці - санітарки потрапили в полон і почали ревти. Німці умовляли зостатися в них, їм теж потрібно сестер. Але дівчата почали ще дужче ревти. Ї х пустили. Он Галина чула десь, просто аж не віриться… Ішла жінка зруйнованим селом, несла вишні. Чує стогін. Поранений, просить води. Не було води, мала вишні, почала душити йому сік з вишень, аж наскочив німець. Побачила, злякалася, на миґах показує, що помирає боєць. Німець вийняв ножа й — уже думала жінка — буде зараз добивати пораненого. А він відрізав бинта з свого санітарного пакета й перев’язав пораненого. Тоді вийняв флягу з водою, сам відпив і дав пораненому напитися. Пішов, а жінка своєю дорогою.