Як же захотілося Мар’яні в цю мить сильної індивідуальности! Не оцих, що кидаються від одних ідей до других, що переживають цей загальний переворот у психіці в таких рабських, ласих на дешевинку, формах!
Іде вона вулицею й спостерігає незначне явище. Таке незначне, що наче й думки не може викликати. Людина, за нею друга. Лише факт руху одної людини може гіпнотизувати другу за нею. А що казати про погляди, переконання, вчинки? І які були вони могутні раніш, ці впливи, за отарного мислення, коли вони ще й тепер, в індивідуалізованій людині з окремою волею, міцні. І чи не добре, що росте оця індивідуалізована воля, яка визволяє з рабства й тиранії звичок, відмерлих традицій, диктаторів, можновладців? Це — цілі царини, необстежені поля, полярні країни, майбутнє. В ці дні мільйони людей загіпнотизовані переконаннями, страхом, прикладом, байками агітацій, воєнною машиною. Творять злочин, що обертається проти самого себе. Звіриний акт убивства.
Щоб мені було більше. Обволікли це в одежу державних, політичних інтересів.
А коли б була розвинена індивідуальність, не підлягала навіянню… (Мар’яна засуває в куток постійно розв’язуване тепер питання, чи сполучний комуністичний світогляд із розвиненою індивідуальністю, щоб воно їй не заступало розв’язати ще одне, не менш пекуче)… Коли б була сильна індивідуальність, тільки не злочинна. Бо чогось сильні — злочинні, а порядні добряки — ганчірки. Бо сильні натури, особливо політичні, йдуть здебільшого у парі із злом. Хіба не можна перебудовувати світ інакше, як злочином?
Сильні виділялися з ряду, як знаючі, організатори, їм піддавала силу маса, тим що слухалася. А ті сильні свою перевагу ватажка вживали на користь собі, не тій масі, яка їх виділила. Оце ж „собі” й є ембріон насильства, злочину. І от як вона виглядає в наші дні.
Це вже так здавна повелося, відколи з'явилися вожді, збирачі держав, організатори, диктатори. Вилізши поверх народу, вони стають бездушними, егоїстичними в данину тій індивідуалістичності, яка розвивається найперше в них, вони обожнюють лише своє „я”. А якби так не одиниці, а всі мали розвинені сильні індивідуальності й не на шкоду іншим? Чи зовсім би завмер дух споріднености, чи аж тоді допіру вийшов із тіні й розквітнув небувалим цвітом?
Ну, то як же? Розвинена індивідуальність, сильна вольовість іде в парі тільки із злом?
Ні, є інші приклади. Мар’яна хоче їх бачити, хоче любити. Де вона, та сильна й добра людина? Якщо всі такі будуть, як оці, то нічого нема за тією стіною, що валиться.
Все ж і Мар’яна чекає. Коли впаде Київ, невідмінно побачить вона якихось цікавих людей. То за звичкою, інерцією, вживає вона газетної термінології, — „у обозі в німців”. Україна не може не мати їх, десь же вони повинні бути, не всі ж у Сибіру.
А може вона помиляється, є ті люди й тепер у Києві, тільки вони так само мовчки думають і не мають кому сказати свого слова? Коли все вирує, женеться, події переганяють одна одну, за годину обличчя Києва міняється невпізнано... І здійснюючи свою індивідуальність, вони не мріють, як Мар’яна, не роздумують, а діють.
Але коли й нема таких, — Мар’яна з цим, що є, не мириться. Принцип.
XXXII.
Їх усіх, триста киян і киянок, щойно прогнали баби з села. Зловлених і посланих на село проти власної волі, бо без них завалиться сільське господарство. А вірніше, евакуйованих із Києва саме тоді, як вони найбільш огиналися в передсмакуванні грядущих подій.
Жалюгідні й принижені, товпилися вони в подвір'ї радгоспу, розглядалися, де ж це ночувати тут? Надходив вечір.
Конфлікт із сільськими бабами почався з першої ж хвилини, як тільки побачили Кобищі навалу людей.
— О, ще й ці прийшли нас об’їдати! — ділилися між собою враженнями кобищани, але чекали. Ну, чого вони наїхали?
— Та нас на роботу прислали, Бог з вами! — негайно обурилися киянка.
— На яку? — глумливо прищулив око кобищанин.
— Яку дадуть. Казали — буряки копати.
— Оце! Та бурякам ще місяць треба рости! Досі самі копали. Нащо ви нам здалися?
Опозиція кобищан до киян явно виразна. Кияни обсіли сільраду, а. ще ніхто їх до хати не просив. А що мобілізовані на трудову повинність зголодніли і не знали, яким боком зайти, то котрась сміливіша попросила огірка. Тут же це однаково, як вода.
— Нема! Посолили вже!
— Ну, то помідора.
— Вже відійшли помідори… Захотілося вам мерзлого в Петрівку.
— Та видко! В вас і зимою льоду не допросишся.
Що робити? Староста десь побіг, до военкомату, чи що? А їсти хочеться!
— Що ви за люди? — почали сваритися декотрі. — Та нас же мобілізували. Сказали тільки дві сорочки з собою мати.