Якби Мар’яна не бігла так, не розігрілася в цім гоні за минущою останньою хвилиною, то напевно занедужала б, так її скрутило це багатоденне поневіряння. Але коли в господаря застудиться коняка, то він її прогонить.
І пішла Мар’яна до Рози в сусідстві, — сховатися від „управдомші”. Принцип зламано. Ховається вже й вона, судити інших не має права.
XXXIII.
„Управдомша” бігає десь там, благає „картошку копать” їхати, а Мар’яна сидить собі в Рози і під невпинне „рубання” гармат читає нариси з історії України. Роза інколи навіть не приходить додому, вона в своєму Київторзі на казарменному становищі, з наплечником там і ночує, кожної хвилини дня й ночі може виїхати. Інколи Мар’яна перемежує студії розвагами, в запасі ще й Шатобріян, Андре Моруа, Ахматова.
В цій кімнаті на п’ятому поверсі з вікнами, що відкриваються на далеку Задніпрянщину, почуває себе Мар’яна, мов у зачарованому замку, десь на незнаній нікому височенній скелі. Не тільки фізично, але й усім своїм світовідчуванням. Дивиться на цей світ через верх усіх ідеологій.
Десь там унизу зчепилися два хижих звірі за здобич і розтягають на шматки свою жертву. Просторами України, через її міста й села, рудні й копальні, перекочується руїна, заграва, заглада. Сталін так і сказав у перші дні війни, тремтячим-переляканим голосом: нищити, палити все, весь хліб на корені, всю промисловість, усі потуги - машини. Не залишати нічого, крім згарищ. Чи йому шкода України, як вона вже не його? Ця війна така, як скитська, ось Мар’яна читає: „Втягнути ворога в глибину країни, попалити все, позбавити їжі, води, підірвати його силу партизанськими нападами, довести ворога до знемоги...”
І все, що бере в руки Мар’яна, хоч віддалено, хоч складно й химерно, а говорить їй про сьогоднішнє. Ось: „Вже в VІІ-VІ-му столітті до нашої ери скитська родоплемінна організація складалась із сумісі численних тотемістичних груп”. Оце ж воно й те, що здивувало Геродота: як один скитський вождь каже „так”, то безперечно, другий на те незгодний. Виходить, ще скити передали нам у спадщину цю зворушливу фамілійну українську рису, незгідливість. Оце ж тоді ми й позбулися ідеї рідного князя-вождя, оце ж тоді й народилися гайдамацька душа, незадоволена чужою безсердечною верхівкою. Вже й не буде в нас ніколи своєї верхівки, що росте з кореня, боронить інтереси всього народу?
Так то читає Мар’яна нариси із прадавньої історії України. Читає про скитів, а завела свої думки он куди. А в цей час летять над Києвом німецькі літаки, їх обстрілюють зенітки. Чи прийде Роза?
Історія говорить, що нема держави без органічної одности, хоч вона одежу кожен раз має іншу, то кревно - споріднену, то релігійну, то національну. Бо ось: стукнула раз груба сила і штучність нашої есесерської спільноти вмить оголилася. Враз розділилася вода й олія. Одні — тільки втікти, другі — тільки лишитися. Ці, що лишилися: одні надіються на національний ренесанс, другі тремтять від думки про гітлерівську загладу. Одні хотять повороту України, другі “єдіной недєлімой”, третім однаково, хто, аби „товарів навезли”. Хочуть України, — о, багато, вся УРСР чекає її, — але й це хотіння неоднакове. Одні — куркульської, другі — нацистської, треті — комуністичної, четверті, — змінити лише окупанта, гіршого на кращого.
І де ж тут одність? Чи може цей склад опертися ударові? А тут всією парою натискає досконала німецька воєнна машина.
І всі вони, ці розбиті атоми загубленої давно одности, кидаються тепер в другу крайність, у головах хаос, ідеалізують „кума”, що другий місяць „стукає у ворота”.
А Мар’яні нема радости й від „кума”. Хібащо, може ось на деякий час нудьга відійде. Бо певна Мар’яна, що ця безглузда війна коштом України не розв'яже всіх болячок, всіх породжених суперечностей. Як і там „партія веде”, — то й однобокість, задуха, страх.
Та занадто велика порожнеча зіяє і в учорашнім дні, щоб за нього триматися. Розчарування наше вилилося в сумний скептицизм, а ця гіркість — у нудьгу, в ту смертельну нудьгу, яка затопила й душила Мар’яну останніми роками.
То хоч через згарища, а в майбутнє! Може де на тій страшній дорозі побачить великодушні індивідуальності, геніїв не зла, а добра, добрих не від немічности, а від сили. Може ті індивідуальності вже бачать, як знайти загублену одність? Щоб не накидав ніхто нікому своєї волі. Щоб ми могли здійснити своє бажання вільно думати у всій своїй яскравості. Подвійно думати — для себе потаємно і як наказано — Мар’яна не вміє. То що ж робити їй? От хоче тепер підвести рису під учорашнім днем і почуває скованість. Вона ще радянська людина, вона не вміє бути вільною, яскравою індивідуальністю. Вона затруєна загальною отрутою, страхом за свою „неблагонадійність” і, не вміючи подвійно думати, намагається благонадійно, а з цього виходить щось пожмакане, бездарне, невиразне. А ще висить над тобою, що ось такий і такий необережний вислів можуть цитувати десь, і сама себе людина закопала ні за що.