Роза безпомічно дивиться на Мар’яну. Вона може сісти в машину з директором і вже бути в безпеці. Ні, вона не може. Машина вже поїхала, Розу забирає Мар’яна, вони знову пробираються страшними вулицями.
За цю годину ще безладніша стала картина відступу. Щораз більше збиваються в купу, а гуркіт щораз ближчає, кулі свистять тонко, скло під ногами рипить обридливо. За цю годину не стало пів будинка на площі напроти Критого Ринку, звідти визирають нутрощі мешкань. Знявся гураган, все засипало піском, а навкруги — чорні дими, пожежі, заграви. Увесь окіл Києва, що видко з Левашівської, в огні, то горять величезні нафтосклади, залізничне депо, вокзал... І так весь Київ?
Над смеркання заграви стали ще зловісніші. Небо кругом почервоніло, в кімнаті без світла видно, світять стіни. Що горить? Що вибухає? Все так, наче на сусідній вулиці. Чи це вже Київ злітає в повітря?
— Тримаймось разом, — просить Роза. — Мені страшно на п’ятому поверсі.
Старосвітський будиночок Мар'янин на курячій нозі, але це провінціяльне подвір’я з віковими липами заховалося межи колосів, палаців. Хтозна, чи порохнява будова не розсиплеться від струсу повітря ще швидше за навколишні житлокомбінати й п’ятиповерхи? Від іскри може зайнятися дерево минулого століття. Може оцей сусідній кам’яний колос завалиться й накриє Мар’янин грибочок? Ну, то що ж робити? Краще в хаті, чи надворі? Чи в підвал який лізти, чи що?
Не тільки Мар'яна з Розою не можуть знайти пристановиська й бігають по розсвіченому загравами подвір’ю, Усі сусіди носяться з клунками, бо в хаті однаково не можна всидіти. Земля двигтить і стрясається, голосу не чути. Тільки тут сидіти покірно й чекати свого кінця, чекати хвилини, як почнуть вибухати й валитися колоси навколо. То що, може ще краще піти, лягти в ліжко й з комфортом злетіти в повітря, чи що там має бути? Але й такі сибарити довго не витримують скаженого гуркоту. за п’ять-десять хвилин вони вискакують з ліжка й знову носяться по подвір’ю, — то під одну стіну, то під другу.
А воно рветься, а воно вибухає! Чи в цій канонаді беруть участь всі гармати з усього Радянського Союзу, чи це вибухають одночасно всі підміновані за ці два місяці будинки Києва, — то чого ж ми ще живі, чому ні сусідний штаб, ні банк не займаються? Чи це відбивають від німців Київ ті гармати, що замасковані в усіх криївках, садах та парках? Де ж це воно так близько горить? Банк? Штаб? Хрещатик? Ще одна хвилина й будемо знати, як виглядає кінець світу.
І так безумно бігає усю ніч по своїх подвір’ях безтурботний, неслухняний Київ, загнізджений у малих кімнатках, у тісноті, скупченості. Великі, гарні новобудови не хвилюються, вони порожні.
Ще й якісь права на сон пред’являє людина у такий час! О третій ночі вибухи, нарешті, притихли, ущухли і — на диво! — нічого кругом не завалилося, не загорілося. Мар’яна навіть заснула і спала вона сном непогрішним кілька годин.
XXXVI.
Там, де колись у паркетному блискові відбивався рояль, — тепер валяється в поросі на брудній підлозі шмаття. Шафи всі навстежень, все вивернуте з кишками, розкриті порожні валізи. Грабіжники забули здерти мереживні фіранки з вікон, і вони, хоч пожовклі за літо, дивно контрастують з огидою безладдя та розгрому у цім, такім затишнім колись, мешканні Ребе.
Вчора, стоячи під дверима, вона не здогадалася потягнути за ручку. Пльомба була для вигляду. Мешкання це вже пограбоване.
Мар’яну охопив страх, може найбільший за всі пережиті. Вона вибігла, шукає живої душі. Вже не двірника, хоч би сусідку яку, бо що ж це? Утікти й не зробити для Ребе нічого? Увійти й порядкувати, — то це вона зірвала пльомбу й пограбувала?
Все ж тут є ще люди. Служниці, що зосталися доглядати. Може яка стара мати притаїлася? Одну таку знайшла вона, — хоч якась жива душа повинна бути свідком цієї страшної півгодини. Озброївшись так, вона сміливо потягла за ручку дверей.
Ні грибів, ні цукру, ні масла нема й сліду. Висить у шафі зовсім добре, ще недограбоване, пальто, лежать ще ковдри, подушка на підлозі. Але нема ні фотографій, ні листів. Та ні, листи й рукописи є, так само, як і книжки, але в якому непереказаному хаосі! Що ж тут найцінніше, що мусить бути врятоване у тій пачці, яку зможе Мар’яна взяти із собою?
— Це пальто я собі візьму, — вирішує сусідка. — А ковдру візьміть ви, вам здасться. Дивіться, зовсім нова.
Ну, і що ж це? Мар’яна прийшла грабувати Ребе? Саме час безвлади, військо вийшло, ополченці вдосвіта вийшли, міліція вранці строєм проходила загонами через Левашівську, на вулиці валяються вбиті і ніхто на них не звертає уваги, в цю ніч юрби грабували винні склади, їдальні, крамниці перед летом у безодню, — а Мар’яна прийшла в жидівське мешкання по лахи?