— Мені нічого не треба! — без пояснень, відказала. — Я маю доручення: від друга, зберегти папери. От я беру оцей покрів від рояля й сюди загортаю. Я це беру до бібліотеки на схов, бо не знаю, що зо мною буде.
Треба карбувати кожен свій крок. Кінчається один світ, починається другий. Який він? Чорна заслона з гарматних димів, покищо. Але ж Мар’яна за кожний свій крок ладна відповісти і піти на страту. За хибний прийме кару, за непомильний також муки прийме.
І от Мар’яна теж несе пакунок, взятий у пограбованому мешканні. Зовсім так само, як оці всі, що розграбовують магазини, склади, аптеки, навіть кіоски Союздруку.
Того пакунка прийняв від неї сам директор бібліотеки — мовчки, із змовницькими очима. Про що змовлявся він із Мар’яною? Що збереже жидівською мовою рукописи, хоч і входить у Київ Гітлер? Що він так само, як і Мар’яна, залишається подивитися на якесь нове життя, а оце все, що роблять вони, — інсценізація, однаково все піде в огонь?
Перед очима Мар’яниними невідступно стоїть мешкання Ребе. Як увісні, йде вона містом без влади, як увісні, бачить оці натовпи, що снують Хрещатиком і дивляться, де б поживитися. Як увісні, — вибухи, брязкіт скла, пожежі, з яких тягнуть на плечах дошки. Знову струс вибуху, а вони з дошками на плечах так і тікають. Скрізь валяються купи паперу, може десятиліттями бережені в архівах бюрократичної машини. Що за довгі серпентини літають у повітрі, що це за диявольський маскарад? Одна біжить із хутряною шапочкою, друга з перцем, третій з аптечними коробочками. Ось якась уся замаскована в тісто, що тече по всій одежі. На тротуарі біля „Люксу” валяється п’яна у власній блювотині, а в „Люксі” пораються хлопчаки, топчуться на купах нот і викопують з-під них щось для себе цікавіше. Два військових стоять біля розібраного мотоциклу — п’яні. Військові ходять групами, питають, де воєнкомат, щоб хто дав напрямок. А в цей час — вибухи, пожежі, чорні стовпи над базарами, вокзалом...
Впрах розлітаються останні тканини вчорашнього дня. Людина, її гніздо, падає в прірву, у безодню. І не знає, чи жива зостанеться, чи закрутить її вир - чорторий, чи вилетить „на той бік”. І що там? Людина заціпеніла, скулилась, чекає свого кінця.
Частина 2
І
По обидва боки широченної Хрещатицької долини, тієї вічно живої київської артерії, куди сходяться всі людські ріки й струмки мільйонового міста, по обидва боки Хрещатого Яру стоять шпалерами кияни й дивляться.
Порівнюють. Ще позавчора цими ж дорогами йшла поморена, розбита червона армія, пленталася-брела жалюгідна піхота, стомлена, а оброслими, заболоченими і байдужими до власних страждань лицями, у брудних, розпанаханих шинелях. Ті, що їдуть на моторах... на легкових, тягарових автах, мотоциклах, велосипедах, знову гігантських автовагонах, танках, гарматах, — наче прорвалася загата й ринула безконечна моторизована ріка... ці всі — добірні, виґлянсувані, сяючі чистотою, молодістю, червонощокістю, красою нордійських облич та дженджуристістю військових зеленавих уніформ, сірих лискучих дощовиків та іншої різноманітности.
Справжні золотоволосі лицарі з фотоапаратом кожний. Ніхто з них не йде, як ті позавчора. Лише гуркочуть безперервно гусеничні колеса та повітря пройнялося незнайомим запахом перегару від синтетичного пального. Тепер машини ці йдуть уже всіма шляхами: з Подолу, з Житомирської, Фундукліївської, Васильківської, бульвару Шевченка — всі в одному напряму, на Печерське.
Золотоволосі бестії «чистої арійської раси» справляють враження не так фронтових вояків, як цікавих туристів, що відбувають турне в країні зулусів. Кожний, сидячи комфортабельно в різнородних, але строго одного кольору автомашинах, тримає напоготові не рушницю, а фотоапарат. Кожен клацає щось цікаве для себе, а фільм той наповнюється не тільки архітектурними пам'ятками старовинного міста, але й жанровими сценками. Он з магазину Критого Ринку виносять на собі буфети, канапи, роялі. Он жінка тягне на плечах шафу і під нею впала. Її блискучу позу увічнено на фотоплатівці німецької ляйки. З реготом.
Якісь київські вальки й мурки, не захоплені видовищем тріюмфального вступу німецьких збройних сил у одну із столиць СССР, поспішають винести з магазину українських виробів те, що недограбоване перед ними, — хоч опішнянського глечика на квіти. А їм ці горщики, щотільки виходять вони із здобиччю на Хрещатик, з насолодою тут же розбивають ненависники грабунку. Клацають фотоапарати, регочуться золотоволосі лицарі, а покривджені мурки і вальки загнано-сердито озираються на череп’я, а натовп зловтішно осміює загибіль трофею. В цім місці по побитій кераміці особливо скрегочуть колеса й гусениці нескінченного потоку моторів. І сміх цей мовчазних, ніяково похмурих киян скидається на скрегіт. Дожилися! Німці на Хрещатику в Києві.