Двоє з них, почувши таке, злякано завернули у подвір’я.
— Там ми вже кількох перебрали, а рушниці закинули за паркан…
— Застрелю на місці! — крикнув третій. — Я своїх рідних братів убив. Краще смерть під кулями... За мною! Де дорога на міст?
— Та який там міст? Вже висаджений, ще вчора! — умовляє Тихогласиха. — І чого ж то німцям у руки пертися?
Але боєць у напівнепритомному збудженні, він страшний, і двоє не посміли завернути в подвір’я, — та все ж помітно відставали.
Мар’яна своєю особою доповнила купку жінок, а такі самі купки вже стояли і в інших прикриттях, — в під’їздах, за виступами, за парканами, за будинками. Всім хочеться вже побачити тих німців і всі бояться виткнути носа. Що ж вони з нами робитимуть? Всі свердлять очима перспективу рівнострільної Левашівської, увінчаної поміж коронами дерев скляною півкулею будинку Верховної Ради. Вони щось там уже бачать. Щось, ніби танки?
— Німці зайшли з Куренівки й ідуть з Подолу на Печерське.
— О, а я ж там два дні тому копала окопи!
— Дивіться, а то що?
На скляній кулі Верховної Ради затріпотіло шовкове полотнище, червоний імпозантний прапор із чорною свастикою, зовсім такий, ні, більший, як колись на німецькому консульстві у жовтневі свята. Так, німці в Києві.
І ті фігурки, що манячать в кінці далекої перспективи, — то ж вони й є.
— На Арсеналі вже також висить! — приніс новину всюдисущої породи хлопчак.
Але ніхто не наважиться пробігти цих два квартали, подивитися. Ніхто, й Мар’яна також ні. Отже, вони зараз підуть по хатах підряд, будуть знущатися, в кого побачать твори Леніна-Сталіна, — вбиватимуть на місці. І Мар’яна побігла додому. Там десь у неї є книжка „Крах німецького імперіялізму на Україні в 1918 році”. Треба знищити. „Історія ВКП(б)” також. Енгельса „Походження держави, сім’ї та приватної власности” — ах, шкода! Та вже треба розв’язати ці клунки — „на великий і на малий випадок”. Ще спитають: куди зібралася?
Рішучо Мар’яна не може й хвилини витерпіти на одному місці. Надворі — треба в хату. В кімнаті — мусить бігти на вулицю. Ну, що ж, разом із кумасями! На те й зосталася в Києві, щоб усе побачити, нічого не зочити. І як така вже боязка, що не може до Верховної Ради підбігти, то також не винна. Втім, німці вже йдуть сюди. Втім, до Мар’яни не доходять, за кілька будинків зупиняються.
Будинок Хрущова — палаццо з ренесансовими гірляндами квітів та винограду-яблук — наглухо замкнений. Високі понурі мури, стилю й походження сучасного, оточують його звідусіль. Колись, як ще не було тут мурів, і Мар’яна була в цім палацику, тоді марксо-ленінській катедрі. Слава затягла. Зазирала тоді Мар’яна в дзеркальні стіни та чогось христилася. І от, тепер така картина!
Тихогласиха перша підбігла до групи німців з танкеткою і зблизька дивилася на цю історичну подію. Солдат переліз через ворота, за хвилину були вони навстіж. Та Тихогласиха цікавилася зовсім іншим. Чи будуть її німці різати? Вона не партійка, а чоловік у армії.
— Ми цивільного населення не зачіпаємо, — каліченою російською мовою відповів офіцер. За це добре слово хлопчина почастував його папіросами. Офіцер вийняв сигарети. Обмінялися. Не страшні німці.
Бачать цікаві, що нічого страшного не діється — зразу виросла купка біля розчинених хрущовських воріт. Офіцер їм наполегливо тлумачить, що за два тижні до Києва приїде український уряд. Ну, так, це не новина, у цьому всі певні, про це говорять з першого дня війни. Самостійна Україна. А хто в уряді?
— Ми — солдати, ми тільки переходимо, а ви самі собі вже зробите, що захочете.
Хіба не почули ви від самого німця, що Україна буде самостійна, а в Київ приїде український уряд? От вам, а казали, що то люди вигадують самі те, чого б їм найбільше хотілося.
Боже мій, ще ж треба побігти на Васильківську, там же Роза працює і досі нічого не знає. Вона так вагалася цими днями, з директором не поїхала, потім шкодувала, учора знову вже їхала б, та… Треба їй піддати духу, німці анітрохи не страшні. Мар’яна щодуху побігла Крутим Узвозом униз.
Тут далеко не така ідилія. Кулі свистять. Розвалений ще один будинок, скло під ногами, цегла. З магазинів тягнуть, з розбитих вітрин. Тут ще нічого не знають, ходять, як у звичайний день, пораються, свист куль нікого не цікавить. Всі дуже зайняті грабунком.
— Німці в Києві! — влетіла Мар’яна до контори.
— Де Роза?
Тут також ще не згасла робота. Стоїть черга за розрахунком, Київторг ще ліквідується. Але почули — німці в Києві! — машина стоп. Київторг припинив своє існування. Все, що зосталося ще, понищити, побити, спалити, роздати. Гроші вже нічого не варті, їх треба спалити. Чи може скласти акта про знищення, а заховати їх на пам’ять? Все одно це вже тільки кольорові папірці, а товариш Сталін, отой тупоголовий бандит, сказав нічого не залишати ворогові. Робіть, що хочете, однаково, кінець світу.