КНИГА ВОСЬМА
Розділ 29
Майкл Корлеоне передбачив усе. Мав непохибні розрахунки, в цілковитій таємності, не поспішаючи, гадав використати рік на готування. Але скористатися цим часом повністю йому не пощастило. Бо сама доля виступила проти нього, і то найнесподіванішим чином. Не хто інший, як сам Хрещений Батько, сам великий дон підвів Майкла Корлеоне.
Одного сонячного недільного ранку, коли жінки були ще в церкві, дон Віто Корлеоне убрався в свою садівницьку одіж: мішкуваті сірі штани, вилинялу синю сорочку, пом'ятий рудий капелюх, прикрашений пропотілою сірою шовковою стрічкою. За останні роки дон нівроку погладшав і заявляв, що порається коло своїх грядок з помідорами, щоб підтримувати здоров'я. Хоча нікого не міг завести в оману.
Правда була в тому, що він справді любив порпатися в садку; йому подобалося спостерігати ранкове пробудження природи, воно нагадувало про дитинство на Сицилії, якихось шістдесят років тому, ще в ті часи, коли він не знав жаху і смутку, які відчув, утративши батька. Тепер на грядках бобів зацвіли білі квітки; висока цибуля-шалот оточувала все зеленим живоплотом. У кінці саду стояла, мов на варті, діжка з розведеним коров'ячим гноєм — найкращим городнім добривом. У цій же частині стояли й дерев'яні підпори, які дон зробив власноручно. Над ними витикались нагони помідорів.
Дон поспішав полити свій сад. Треба встигнути, поки не припекло сонце й не перетворило краплі води на лінзи, що збирають сонячні промені й пропалюють листя салату, немов папір. Сонце потрібніше від води, хоча вода теж необхідна, але нерозумне дозування того й другого може наробити чимало лиха.
Дон обходив город, вишукуючи мурашок. Якби побачив мурашок, значить, на його городині завелася попелиця і мого треба збризкати хімікатами.
Закінчив поливати саме вчасно. Сонце вже починало припікати, і дон подумав: «Досить». Але треба ще було підперти кілочками кілька рослин, і він знову нахилився. Як тільки закінчить оцей останній рядок, зразу ж піде в дім.
Раптом він відчув, наче сонце спустилося з неба й пече його в саму маківку. У повітрі затанцювала безліч золотистих мушок. Старший Майклів син біг до діда, що стояв навколішках. Хлопчика огортала запона жовтого сліпучого світла. Але дона не обдуриш, надто він був досвідчений для цього. За вогненною жовтою запоною зачаїлася смерть, що наготувалася завдати йому удару, і дон помахом руки попередив хлопця, щоб той тікав геть звідси. І вчасно, бо вдарило як молотом у груди; дон жадібно розкрив рота, щоб ухопити повітря, й повалився ницьма на землю.
Хлопчик помчав кликати батька. Коли Майкл Корлеоне й люди, що вартували при воротах, прибігли в садок, вони побачили, що дон лежить розпростертий долі, стискаючи в жменях землю. Підняли його і перенесли у затінок до вимощеного кам'яними плитами подвір'я за домом. Майкл нахилився над батьком, тримаючи його за руку, а інші вже дзвонили до лікаря й викликали «швидку допомогу».
Величезним зусиллям дон розплющив очі, щоб востаннє подивитися на сина. Від гострого серцевого нападу його рожеве обличчя стало майже синім. Дон помирав. Він відчув запах саду, жовта запона світла засліпила йому очі, й він прошепотів:
— Яке гарне життя...
Дон не бачив жіночих сліз, він помер до того, як жінки повернулися з церкви, до того, як приїхала «швидка допомога» й лікар. Помер, оточений чоловіками, помер, тримаючи за руку найулюбленішого сина.
Похорон був царський. П'ять «родин» надіслали своїх донів і всіх капореджіме, прийшли й родини Тессіо та Клеменци. Джоні Фонтане потрапив у жирні заголовки в бульварних газетах, бо прибув на похорон, не послухавшись Майклової ради. Фонтане заявив кореспондентам, що Віто Корлеоне був його хрещеним батьком і найкращою людиною з усіх, кого він будь-коли знав, і що він вважає за честь для себе віддати останню шану цій людині; його не обходить, що подумають інші.
З тілом прощались, за старим звичаєм, у будинку на Лонг-Біч. Амеріго Бонасера перевершив самого себе, готуючи до похорону давнього друга — Хрещеного Батька — так, як мати готує молоду до весілля. Він повністю розплачувався за свій борг донові. Усі лише й говорили про те, що навіть смерть не змогла стерти величі й благородства з обличчя великого дона — такі слова сповнювали Амеріго Бонасера гордістю й дивним відчуттям сили. Лише йому одному було відомо, як спотворила смерть донову зовнішність.
Прийшли всі давні друзі й сподвижники. Назоріне, його дружина, донька і її чоловік та їхні діти; з Лас-Вегаса прибув Фредді. Том Хейген з дружиною та їхні діти, дони з Сан-Франциско й Лос-Анджелеса, Бостона й Клівленда. Коло труни стояли Рокко Лампоне, Альберт Нері, Клеменца і Тессіо і, звичайно ж, донові сини. Весь маєток, усі будинки були заповнені вінками з живих квітів. За брамою маєтку стояли кореспонденти газет і фотографи, а на невеличкій вантажній машині прибули, як стало відомо, агенти ФБР, що увічнювали на кіноплівку це епохальне видовище. Дехто з кореспондентів намагався проникнути всередину, але коло брами і понад огорожею було розставлено варту, яка вимагала показати посвідчення й запрошення. І хоча з газетярами обійшлися дуже ввічливо, передали їм з дому напої й перекуску, всередину їх не пропустили. Вони намагалися говорити з тими, хто виходив з подвір'я, але їм відповідали кам'яними поглядами й цілковитою мовчанкою.