— Ти погодився на зустріч з Барціні? — запитав Хейген.
— Так, за тиждень від сьогодні. У Брукліні, на території Тессіо, де мені ніщо не загрожує. — Він знову засміявся.
— Але й до того — будь обережний, — попередив його Хейген.
— Для таких порад мені консільйорі не потрібен, — вперше відрубав йому холодно Майкл.
За той тиждень, що залишився до переговорів між «родинами» Корлеоне й Барціні, Майкл продемонстрував Хейгенові, наскільки обережним він може бути. Він не потикав носа з маєтку і нікого не приймав без Нері. Сталося лише одне неприємне ускладнення. У католицькій церкві мала відбутися конфірмація старшого сина Конні й Карло. Кей попросила Майкла бути хрещеним батьком. Він відмовився.
— Я не часто прошу тебе, — благала Кей. — Будь ласка, зроби це заради мене. Конні так хочеться. І Карло теж. Для них це дуже важлива річ. Ну, прошу тебе, Майкле.
Вона бачила, що розсердила чоловіка своєю настирливістю, й чекала, що той відмовиться. Але, на свій подив, почула від нього:
— Гаразд. Але я не можу залишати оселю. Скажи, хай домовляться зі священиком і відбудуть конфірмацію вдома. Витрати візьми на себе. А якщо у них виникнуть якісь непорозуміння з церквою, то Хейген усе владнає.
Отож напередодні зустрічі з «родиною» Барціні Майкл Корлеоне став хрещеним батьком сина Карло й Констанці і Ріцці. Він подарував хлопцеві дуже дорогого годинника з золотим браслетом. У будинку Карло відбулася вечеря; прийшли обидва капореджіме, Хейген, Лампоне й усі, хто жив у маєтку, — звичайно ж, і донова вдова. Конні не знала, що робити від радості, і весь час цілувала то Майкла, то Кей. Карло теж розчулився і при щонайменшій нагоді потискував руку Майклові й називав його по-сільському кумом. Та й сам Майкл, здається, ніколи не був таким люб'язним, таким уважним. Конні шепотіла на вухо Кей:
— Думаю, що тепер Карло й Майк стануть справжніми друзями. Такі події завжди зближують людей.
— Я дуже, дуже рада, — відповіла Кей, потискуючи руку своїй зовиці.
Розділ 30
Альберт Нері сидів у своїй квартирі в Бронксі й старанно чистив полісменську форму, пошиту з голубої діагоналі. Він відстібнув значок полісмена і поклав на стіл, щоб теж почистити. Кобура з пістолетом висіла на спинці стільця. Ця колись щоденна процедура дивним чином тішила його, хоч Нері мало що тішило останні два роки, відколи його кинула дружина.
Нері одружився з Ритою, коли та ще ходила до школи, а він був новоспеченим полісменом. Рита була сором'язлива, темноволоса дівчина з суворої італійської родини, батько й мати не дозволяли їй затримуватися на вулиці після десятої вечора. Нері по вуха закохався в цю дівчину, в її невинність, в її добре серце, в її смагляву вроду.
Спочатку Рита була зачарована своїм чоловіком. Він був надзвичайно дужий. І вона бачила, що інші бояться його через його силу і непохитну справедливість. Нері дуже рідко поводився дипломатично. Якщо він був не згоден з думкою чи поглядами когось іншого, навіть багатьох, то або насуплено мовчав, або різко заперечував. Крім того, Нері мав справжній сицилійський темперамент і був жахливий у гніві. Але ніколи не гнівався на дружину.
За п'ять років Нері став одним з тих полісменів, яких у Нью-Йорку бояться як вогню. Але й одним з найчесніших у всій нью-йоркській поліції, хоча й мав свої уявлення про те, як треба забезпечувати повагу до закону. Він терпіти не міг хуліганів, і коли бачив гурток молодих нероб, що ввечері десь на розі вулиці чіплялись до перехожих, порушуючи спокій, негайно вживав рішучих заходів. Вдавався до фізичної сили, якою природа нагородила його вельми щедро — він, здається, і сам не знав її міри.
Якось увечері він вискочив з патрульної машини в районі Сентрал-Парк-Вест і затримав шістьох хуліганів у чорних куртках, його напарник, знаючи характер Нері, визнав за краще не вплутуватися й не вилазив з машини. Шестеро хлопців, кожному з них було десь під двадцять, зупиняли перехожих і загрозливим тоном домагалися у них сигарет, хоча нікого не покривдили фізично. Вони також дражнили перехожих дівчаток непристойними жестами і то не американськими, а, мабуть, французькими.
Нері поставив їх попід кам'яною стінкою, що відгороджує Центральний Парк від Восьмої авеню. Ще не смеркло, але Нері вже мав напохваті важкий електричний ліхтар — свою улюблену зброю. Він ніколи не вдавався до пістолета — не було потреби. Коли він був розлючений, його обличчя ставало таке грізне, що у поєднанні з формою полісмена завжди наганяло страху на хуліганів. Так вийшло й тепер. Нері запитав першого хлопця в чорній шовковій куртці: