— Де в чорта віялася? — запитав Джоні Фонтане.
— З бахурами, — відказала вона.
Марго переоцінила міру його сп'яніння. Нараз він стрибнув через столик для коктейлів і вхопив її за горлянку. Але, нахилившись до її магічно вродливого обличчя, до чарівливих фіалкових очей, Джоні вмить забув усю свою злість і знову став безпорадним. А вона вдруге припустилася помилки, глузливо посміхнувшись, і він підніс кулак.
— Джоні, тільки не в обличчя! — зойкнула Марго. — Я ж знімаюся!
Вона сміялася з нього. Джоні вдарив її в живіт, і Марго упала. Він навалився на неї. Марго важко хапала повітря, і він відчував аромат її віддиху. Джоні бив її по руках і штурхав у тугі стегна, вкриті шовковою засмагою. Дубасив її, як колись давно міцним підлітком у нью-йоркській «Пекельній кухні» лупцював надокучливу малечу. Це були болючі побої, що не лишали, проте, жодних потворних слідів, як ото вибиті зуби чи перебитий ніс.
А втім, він бив її не досить сильно, не міг бити сильніше. Він просто не міг. І Марго глузувала з цього. її парчева сукня високо заголилася, і вона, бавлячись, роз'ятрювала його:
— Ну давай, чого ж ти тягнеш, Джоні, тобі ж від мене тільки цього й треба!
Джоні Фонтане підвівся. Він ненавидів цю жінку, що лежала на підлозі, але її краса була непереборною. Марго відкотилася трохи, а потім, як вправна танцівниця, одним стрибком підхопилась і стала перед ним. Тоді, мов дитина, що дражниться, пустилась витанцьовувати, приспівуючи: «Не бий мене, Джоні, не бий мене, Джоні»! І раптом майже засмучено, з суворо-прекрасним лицем, мовила:
— Ех ти, нещасний бовдуре. Душив мене, як хлопчисько. Ах, Джоні, ти довіку зостанешся дурненьким романтичним поросям. Навіть кохався ти як шмаркач. Мабуть, і досі гадаєш, що й у ліжку так робиться, як у тих дохлих пісеньках, що ти колись співав? — Марго хитнула головою. — Бідний Джоні. Добраніч, Джоні. — І пішла в спальню. Він чув, як вона повернула ключ у дверях.
Джоні сидів долі, обхопивши голову руками. Болісний, принизливий відчай опанував його. Та врешті життєва чіпкість вихідця з «дна», що свого часу допомагала йому вижити в джунглях Голлівуду, спонукала його підняти телефонну трубку й викликати таксі до аеропорту. Він знає, хто може його врятувати. Він поїде в Нью-Йорк. Поїде до того, хто має силу й мудрість, такі потрібні йому тепер. Джоні поїде до свого хрещеного батька Корлеоне, в прихильність якого вірив твердо.
***
Пекар Назоріне, опецькуватий і шорсткий, як його великі італійські хлібини, запорошений борошном, кидав похмурі погляди то на дружину, то на пишнотілу доньку Катаріну, то на підсобника Енцо. Той уже переодягся в свою форму військовополоненого, з написом зеленими літерами на нарукавній пов'язці. Він тремтів від думки, що сьогоднішня сцена може закінчитися для нього поверненням на Говернорс-Айленд. Один з багатьох тисяч італійських військовополонених, відпущених під слово честі для роботи в американському господарстві, він жив у постійному страху, що його дозвіл на роботу в місті буде скасовано. І тому невеличка комедія, що розігрувалась перед ним, була для нього дуже серйозною справою. Назоріне гримів:
— Це що таке? Може, ти вже зганьбив мою родину, а тепер, коли війна закінчилась і ти знаєш, що Америка викине такого бевзя, як ти, ногою під зад у твоє задрипане село, в Сицилію, лишиш мою доньку з лялькою в пелені на згадку?
Енцо, невисокий, кремезний хлопчина, приклавши руку до серця, запевняв мало не слізно, та й, зрештою, цілком слушно:
— Хазяїне, присягаюся святою дівою, я й на думці не мав так віддячити вам за вашу ласку. Я щиро люблю й поважаю вашу дочку і уклінно прошу віддати її за мене. Я знаю, що не маю права, але як мене відішлють назад до Італії, я вже ніколи не зможу приїхати до Америки. І ми з Катаріною не зможемо побратися.
Філомена, дружина Назоріне, урвала суперечку.
— Облиш ці дурощі! — визвірилась вона на свого тлустого чоловіка. — Хіба не знаєш, що тобі треба зробити? Не відпускай Енцо, переховай його в когось із наших родичів на Лонг-Айленді.
Катаріна схлипувала. Вона була вже нівроку пухкенька, непоказна лицем, з помітними ріденькими вусиками. їй не знайти більше такого вродливого хлопця, як Енцо, не мати більше чоловіка, що торкався б її таємних принад так закохано й шанобливо.
— Коли ні, я поїду і житиму в Італії, — заверещала вона у вічі батькові. — Я втечу, якщо ти не сховаєш Енцо десь тут.
Назоріне пильно подивився на неї. Надто жагуча в нього донька! Хіба він сам не бачив, як вона за прилавком терлася своїми круглими сідницями об Енцо, коли той пропихався позад неї, несучи свіжі, щойно з печі, булки? Якби їх не пильнували, то гарячий буханець цього молодого шибеника давно б уже побував в її печі, — розпусно подумав пекар. Треба якось затримати Енцо в Америці й зробити його американським громадянином. І лише одна людина може це влаштувати. Хрещений батько. Дон Корлеоне.