Та будемо закінчувати. «Хрещений Батько» став у США бестселером номер один; шістдесят сім тижнів у списку бестселерів у «Нью-Йорк Таймс»; так само в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах. Його перекладено на сімнадцять чи двадцять мов, я вже облишив підрахунок. Мене запевняють, що це найшвидше й найкраще розпродуване кишенькове літературне видання всіх часів або буде таким, коли одночасно з кінофільмом побачить світ «кіно видання» — але ж годі вірити всьому тому, що видавці можуть набалакати своєму авторові. Хоча Ралф Дей з видавництва «Фоусетт» виявився надійним чолов'ягою і забезпечив книзі дивовижну рекламу. Навіть виплатив мені все за те, що, як він каже, продав я сам. Хай там що, але книжка мала незаперечний успіх, і мені пригадується один з тих днів, коли я працював над нею. Дружина відправляла мене в продовольчий супермаркет, дочка попросила підкинути її до подруги, син хотів, щоб я відвіз його на тренування з футболу. Я спалахнув і вигукнув: «Господи-боже ж ти мій, чи ви, люди, не знаєте, що я працюю над книгою, яка може дати мені сто тисяч доларів?» Вони подивились на мене, і ми всі разом розсміялись.
Книга отримала значно кращі рецензії, ніж я сподівався. Мені б страшенно хотілося написати її краще. Вона мені подобається. У ній є міць, мені пощастило із створенням головного персонажу, якого широко сприйняли як майстерну вигадку. Але в цій книзі я писав нижче своїх можливостей.
Кінофільм
Мене аж ніяк не обходило, що робитиме Голлівуд з моєю книгою, ставлячи фільм, якщо звідти не звертатимуться до мене по допомогу. Але якось мені на очі потрапила газета з повідомленням, що Денні Томас хотів грати роль Хрещеного Батька. Ця новина нагнала на мене страху. Я завжди вважав, що для цієї ролі найкраще підходить Марлон Брандо. Отож через спільного приятеля Джеффа Брауна я зв'язався з Брандо, написав йому листа, і він люб'язно подзвонив мені. Ми переговорили по телефону. Він не читав книги, але сказав мені, що студія зроду не запросить його, хіба що на його участі наполягатиме хтось з впливових директорів. Вій був ввічливий, але не відчувалось, щоб пропозиція його зацікавила по-справжньому.
Я не знав під ту пору, що студія «Парамаунт» вирішила не знімати картину. Спричинилася до такого рішення та обставина, що поставлений студією фільм, під назвою «Побратимство» — також про мафію, — став творчою і фінансовою катастрофою. Коли я дивився «Побратимство», у мене було таке відчуття, ніби перші сто сторінок моєї книги дали якомусь кіносценаристу-пройдисвіту із завданням їх перелицювати. Відтак доручили Кірку Дугласу грати провідну роль і показувати, який він гангстер-симпатяга, що знай цілує малих діточок. А тоді звеліли братові вбити цього гангстера за наказом зверху.
Переглянувши той фільм, я не розсердився, хоча й вважав, що в «Парамаунт» мене обшахрували. Це нормально. Працюючи на журнали, в свій час я теж грішив заробітчанськими перелицюваннями. Але викликала огиду неприхована тупість кінофільму, його сценарію, всієї концепції, цілковите нерозуміння світу мафії. Я не знав тоді, що фінансовий крах того фільму примусив мозковий центр студії вважати, що стрічки про мафію прибутків не обіцяють. Лише коли «Хрещений Батько» став екстра-бестселером (шістдесят сім тижнів в списку бестселерів, складеному «Нью-Йорк Таймс», забезпечили йому таке визначення від комерсантів), на студії вирішили ставити кінокартину.
Нарешті продюсеру Елу Радді було доручено робити фільм, він прибув до Нью-Йорка, зустрівся з моїм агентом і повідомив, що студія «Парамаунт Пікчерз» хотіла, щоб я написав кіносценарій. Це буде дешевий фільм, сказав він, отож вони не можуть мені запропонувати багато. Я відхилив їхню пропозицію. Вони знайшли більше грошей, ще й процент з прибутків, і я погодився зустрітися з Радді. Ми домовилися поснідати в «Плаза». Радді — високий довгов'язий чолов'яга з нью-йоркською невимушеністю й шармом.