Інколи я бував на перегляді фільмів у закритому кінозалі. Ніякого задоволення. Під час сеансу люди говорять по телефону, передають і отримують повідомлення, жартують, теревенять. Я ж ходжу в кіно, як віруючий до церкви — сприймаю фільм серйозно. Або просто виходжу з кінотеатру, і квит.
Вечорами я заглядав у офіс до Ела Радді, і ми випивали з ним і з його персоналом. З Елом завжди дуже легко, він чудовий оповідач, його оточення — симпатичні люди. Це був один з найприємніших періодів мого дня на студії.
Тепер уже мені хотілося подати «Парамаунт Пікчерз» видатний рукопис і зробити знаменитий видатний фільм. Я ставав амбітним, це ж, зрештою, був мій фільм. Чудово знаючи своє місце в «заявочному списку» команди (я йшов восьмим номером), я все ж таки настільки себе накрутив, що заявив: перша редакція сира і її не слід брати до уваги. Це дорівнювало з мого боку наданню студії права на довільну переробку рукопису й втрату кругленьких двадцяти п'яти тисяч. Мені ж хотілося завоювати їхні симпатії, хотілось довести, що я й справді «вкоренився на нашому боці». Звідки мені було знати, що як тільки я заявлю про неспроможність першого варіанта, його ніхто не стане читати.
А тоді відбулися дві події, що примусили мене позбуватися отих сентиментальних дурниць.
Одного дня, коли я зайшов до його кабінету, Радді говорив по телефону. Розмовляючи, він переписував сценарій, який йому треба було подати до іншої кіностудії. Я здивовано стежив за ним. По суті, він працював, не відволікаючись від телефонної розмови. У мене завжди викликали захоплення люди, здатні робити два діла одночасно. Таке вдається не багатьом. Але це був особливий випадок. Заключною фразою його телефонної розмови було: «Тепер, здається, я вже вилизав рукопис».
Я переповідаю цей випадок без наміру викликати обурення у письменників чи присоромити режисерів. Але він тоді відкрив мені очі на моє становище. І я знову на п'ять днів поринув у теніс. Бо то був не мій фільм.
Гадаю, треба пояснити, чому цей випадок не засмутив і не образив мене як письменника. Часто доводиться читати, що кінозірка переписує її чи його слова, що режисер виправляє сценарій, а продюсер «доводить рукопис до кондиції». І все ж таки неможливо сердитися, якщо ви справді розумієте, чому це відбувається. Приміром, під час другої світової війни я був прикомандирований до англійської армії, якось ми зустрілися з частинами російської армії в одному містечку на півночі Німеччини. Здається, ця російська дивізія, набрана в дикій азіатській області, ніколи не бачила водогону. Вони були вражені тим, що вода біжить з мідного крана. Росіянин у хутряній шапці відірвав кран від стіни і прибив його до стовпчика в паркані. Відкрутивши кран, він здивувався, коли звідти й не капнула вода. Він вважав, що вода тече просто з самого крана. Йому ніколи не доводилося мати справу з принципом дії водогону. Якщо хочете, можете сміятися над цим, але справа тут не в примітивній тупості, а в звичайнісінькій необізнаності.
Коли режисер, чи кінозірка, чи продюсер беруться за перо, стаються такі ж самі речі (безперечно, бувають і винятки). Вони вірять, що слова течуть з пера. І знову ж таки це не тупість, а все та ж сама необізнаність. Вони просто поняття не мають про принципи дії художнього слова. Ось чому письменникам і не слід ображатися. їм слід забиратися якомога далі від кінобізнесу.
Друга річ, яка мене доконала, пов'язана з Пітером Бартом. На один з літніх місяців я винайняв будинок у Малібу і привіз з Нью-Йорка свою родину. Проваландавшись перед тим майже чотири місяці, я тепер серйозно засів за роботу. Мені друкувала секретарка, робота над кіносценарієм, як то кажуть, пішла. Але я не витримав термінів подання першого варіанта (якщо б я був не віддав на їхню милість першу редакцію, намагаючись засвідчити моє добре до них ставлення, все було б гаразд). Бартові було відомо, що я бив байдики, і він почав на мене тиснути. Я сказав: добре, до кінця тижня. Звісно, до кінця тижня я не вклався. Але він наполягав. Мені залишалося переписати заключний розділ, ще раз пройтись по ньому й відредагувати, як того заслуговує серйозна робота. А тоді, й не тому, що Барт чи ще хтось «діставали» мене, вони при цьому завжди були ввічливі й люб'язні, просто зненацька я сказав собі: «Яка мені різниця? Це ж не МІЙ фільм!»