— Бо вони артисти, а не гангстери, — пояснював я йому.
І роздратування було не випадковим. Я відчував, що переписуючи, Коппола пом'якшав характери героїв.
З екрана Пачіно, як знахідка на роль Майкла, усе ще нікого не вражав, за винятком Копполи, який і надалі наполягав на своєму. Нарешті Еванс заявив:
— Френсісе, мушу сказати, що тебе в цій справі не підтримує жодна душа. — Це я розцінив як найелегантніше «ні», яке мені будь-коли доводилось чути. Пошуки Майкла тривали.
Коппола й надалі наполягав на тому, що саме Пачіно підходить на цю роль. Проте здавалося, що це дохлий номер. Стенлі Джаффі настільки знавіснів від безперестанного споглядання артистичних проб в переглядовому залі, що, коли поцікавились його думкою, вибухнув:
— Вам справді цікаво знати, що я думаю? Гадаю, що ви зібрали найгіршу колекцію нездар, яку мені будь-коли доводилось бачити! — Він день у день, не кажучи й слова, терпляче переглядав остогидлі йому стрічки, отож його всі зрозуміли.
Це мене вразило. Незважаючи на все прочитане мною про Голлівуд, я не був готовий до такого. Боже, якої ще демократії треба! Ніхто нікому не нав'язує своєї думки. До мене знову поверталось відчуття, що це МІЙ фільм. МІЙ, так само, як і всіх інших.
Мені довелось від'їхати на тиждень, Коли повернувся, Аль Пачіно вже отримав роль Майкла, а Джіммі Каан — роль Сонні. Актора, що призначався на роль Сонні перед моїм від'їздом, вже не було, Джон Райєн, який був кращим на пробах на важливу роль Карло Ріцці, теж десь зник. Хоча, здається, йому вже були пообіцяли ту роль. Рейєн настільки блискуче грав на пробах, що я вчинив нечувану для себе річ: я розшукав його, щоб повідомити, наскільки чудово він грав. Його змінив актор по імені Рассо, який, здається, перед тим заробляв радіодраматургією в Лас-Вегасі. Я так ніколи й не довідався, що ж трапилось. Можу лише здогадуватись, що Коппола й верховоди з «Парамаунт пікчерз» «обміняли гнідих». Я ніколи не встрявав у ці обміни артистами. Мені навіть в голову не приходила така ідея.
Хоча кіносценарій вже був готовий, мені все ще виплачували п'ятсот доларів щотижневих як консультантові. Тепер почала здіймати галас Ліга американських італійців. Радді спитав мене, чи не міг би я зустрітися з Лігою і залагодити справу. Я відмовився. Тоді він вирішив узятися сам, і йому це вдалося. Він пообіцяв вилучити з фільму будь-яку згадку про мафію і не нанести шкоди честі італійців. Ліга обіцяла свою допомогу у виробництві фільму. «Нью-Йорк Таймс» навіть помістила на першій сторінці повідомлення про цю подію, а наступного дня присвятила їй обурену редакційну статтю. Чимало людей обурювались не на жарт. Мушу сказати, що Радді талановито вів переговори, бо слово «мафія», якщо вже на те пішло, ніколи не згадувалось у тексті фільму.
Десь о цій порі я відійшов від фільму і як консультант, не через що інше, а лише тому, що, як мені здавалось, я вже тільки заважав. А ще й тому, що останнім часом у суперечках я опинявся на боці адміністрації, а не творчого персоналу, і це мене вельми нервувало.
Зйомки художнього фільму — це найнудніша в світі робота. Два дні я спостерігав за зйомками: все, що я бачив, не чоловіків, які вибігають з будинків, ускакують у машини і зі скреготом зриваються з місця. І я не витримав. Картина посувалась порівняно гладко, і я, невдовзі загубив зв'язок з тим, що там відбувалось. Це був не мій фільм.
Через півроку фільм уже лежав в коробках, за винятком сцен на Сицилії, які мусили знімати в останню чергу.
Мій телефон знову не змовкав. Еванс хотів знати, чи конче необхідні ті сицилійські сюжети. Зрозуміло, він хотів почути від мене, що не конче. Я відповів, що потрібні. Згодом зателефонував Пітер Варт і поцікавився, чи справді є потреба в тих сицилійських кадрах. І знову я відповів, що так. Тоді подзвонив Коппола. Він згодився зі мною. Ті, хто розпоряджався грішми, вважали, що епізоди з Сицилії ні до чого, навіщо витрачатися на них, коли їх можна легко вилучити з фільму?
Треба віддати належне Евансу, Вартові й Джеффрі — вони погодилися зняти сицилійські сцени, прислухалися до творчої думки, коли могли б і зігнорувати її, бо ж, напевне, знаходились під тиском і мали заощаджувати. І сицилійські сюжети, на мій погляд, зробили фільм.
Отже, відзняли сицилійський шматок, і тепер стрічка була готова для редагування й монтування. Уявіть собі фільм величезною брилою мармуру, з якої директор вирубує певну форму. А коли він закінчить, продюсер і керівник студії почнуть вирізати з неї скульптуру, після них за справу візьмуться інші продюсери й редактори.
Монтаж картини завжди вражає своєю подібністю до письменницької праці. Він вельми схожий на остаточне редагування літературного твору. І тому мені справді хотілось бути причетним до цього процесу.