Я бачив дві попередні редакції фільму, і висловив з їхнього приводу все, що мав висловити. І знову всі були ввічливі і сприйнятливі. Мій агент по зв'язках з кіностудією запевнив, що зі мною у Голлівуді поводились не гірше, ніж з будь яким новим автором. Так чому ж тоді я не відчував задоволеності? Тільки тому, що це був не мій фільм. Що я не був босом. Але ж фактично він не був чиїмсь фільмом. Нікому не вдалось наполягти на своєму від початку й до кінця.
З переглянутого мною роблю висновок, що це сильний фільм, і він заробить гроші, можливо, навіть надто великі, щоб їх змогли змахлювати ейнштейни від бухгалтерії, отож їм доведеться виплатити мені мої проценти. Але я так і не бачив остаточної редакції, і тому не можу дати стопроцентної гарантії.
Мені хотілось показати попередній варіант декому з моїх приятелів, але Радді сказав:
— Ні, ще рано.
Тоді я попросив Пітера Варта, але він теж відповів:
— Ні, ще рано.
Я попросив Боба Еванса, і той сказав, гаразд, якщо тільки фільм не розсипали для озвучування й дублювання. Незалежно від того, чи був виправданий цей привід, то було друге найлюб'язніше «ні», яке мені довелось почути. А вся справа полягала в тому, що на студії не хотіли показувати фільм чужакам. А може, в тому, що я не згоджувався з кінцівкою, яку вони вибрали. Я хотів залишити ще тридцять секунд сцени запалювання Кей свічок за спасіння Майклової душі, проте мене ніхто не підтримав. Ну то й біс із ними, якщо моїм друзям невільно дивитися його зі мною, то і я не хочу його бачити. Знову дитячі дурниці.
А все через те, що я й досі ніяк не міг погодитися з думкою, що це не мій фільм.
Як би мені хотілось, щоб сценарій був принаймні наполовину такий гарний, як гра артистів, хоча мені належить і в ньому лише половина.
Критика може рознести картину на чому світ стоїть, але я не бачу, як вона могла б дискредитувати гру акторів. Брандо грає дуже добре. Так само як і Роберт Дювалль. Так само, як і Річард Кастеллано. Гадаю, вони всі троє можуть розраховувати на «Оскара». Так, вони чудові. Але великою знахідкою став Аль Пачіно.
Аль Пачіно був саме таким, яким мені хотілось бачити Майкла на екрані. Я не міг повірити. Як на мій погляд, це було досконале виконання, твір мистецтва. Я був настільки щасливий, що всім і кожному радо оповідав, як я помилився. Я займався самовикриттям, наче це моє найулюбленіше зайняття. Аж нарешті Ел Радді відвів мене вбік і по-дружньому порадив:
— Послухай, — сказав він, — якщо б ти не розпатякував при всіх про те, що помилився, ніхто б і не знав. Як, у бісового батька, ти збираєшся стати продюсером?
Письменникові, який прибуває в Голлівуд працювати над фільмом за його книгою, слід змиритися з тим, що це не його фільм. Просто так воно є. Вірно також і те, що коли б я порядкував фільмом, я б його завалив. Постановка фільму — це особливе мистецтво. Так само, як і акторська гра. Все це надто специфічне і вимагає обдарованості й досвіду (як завжди й скрізь, і тут не без винятків).
І хоча дуже легко кепкувати з керівників студії, ті, хто рік за роком вивчають милі кіноплівок, мають розумітися на своїй справі.
Але мушу визнати, що одне інтерв'ю мене засмутило. Френсіс Коппола пояснював у ньому, що він взявся за «Хрещеного Батька», щоб заробити на ньому капітал і поставити фільм його мрії. Засмутило те, що він спромігся дійти до цього в свої тридцять два, а мені знадобилося сорок п'ять років, доки я збагнув, що треба написати «Хрещеного Батька», аби мати змогу творити книжки за власним бажанням.
То були гарні для мене часи. Працював я не перепрацьовуючи, бо написання кіносценарію насправді не така важка річ, як створення роману. Моє здоров'я зміцніло, я засмагав на сонці і грав у теніс. Було й кілька прикрих винятків, але все придасться для якогось роману і як таке має терпеливо сприйматися і навіть присмачує щоденне життя.
Раніше було чимало написано про те, що люди в Голлівуді «напускають на себе», отож мені майже ніяково зізнаватися, але я нічого такого не помітив. Не більше, ніж серед письменників чи бізнесменів. Вони імпульсивніші, відкритіші, живуть на нервах, і це подекуди робить їх різкими.
Чимало смішних подій траплялось і навколо мого офісу, поки я писав на студії кіносценарій «Хрещеного Батька». Часами я був просто спантеличений.
Найповчальнішою була зустріч з однією новоприбулою. Якось гарнесенька, життєрадісна дівчинка — миле дитя років шістнадцяти — завітала до мого офісу в «Парамаунт Пікчерз». Вона заявила, що її звуть Марі П'юзо і що вона прийшла з'ясувати, чи ми, бува, не родичі з нею. А особливо ще й з огляду на те, що наші прізвища пишуться з одним «з», а це вже небачена рідкість.