Було ще темно, коли літак приземлився в Лос-Анджелесі. Хейген приїхав до готелю, поголився, прийняв душ, тоді трохи подивився, як займається над містом світанок. Замовив газети й сніданок до себе в номер і став чекати зустрічі з Джеком Вольцом, призначеної на десяту годину. Про зустріч він домовився навдивовижу швидко і легко.
Напередодні Хейген подзвонив Біллі Гоффові, одному з найвпливовіших діячів у профспілці кінопрацівників. Діючи за вказівками дона Корлеоне, Хейген попросив Гоффа, щоб той другого дня влаштував йому побачення з Джеком Вольцом і натякнув Вольцові: якщо Хейген буде незадоволений з наслідків цього побачення, може статися страйк працівників кіностудії. За годину Хейгенові подзвонив Гофф. Побачення призначено на десяту ранку. Вольцові натякнули на можливість страйку, але це не справило на нього дуже великого враження, сказав Гофф. Він додав:
— Якщо справді до цього дійде, я мушу сам переговорити з доном.
— Якщо до цього дійде то він сам поговорить і ними, — відповів Хейген. Кажучи так, він уникнув будь-яких обіцянок. Він не дивувався, що Гофф так охоче виконує полю дона. Практично імперія Корлеоне не сягала далі району Нью-Йорка, але дон набув могутності, допомагаючи попервах профспілковим босам. Не один з них ще й досі був доновим боржником.
Призначення зустрічі на десяту годину ранку було поганою ознакою. Отже виходить, що Том буде перший у списку відвідувачів і що його не запросять на обід. Тобто Вольц не надає йому великої ваги. Гофф погрожував не досить рішуче, можливо, тому, що Вольц підгодовував його хабарами. Часом уміння дона триматися в тіні йшло на шкоду «родинному ділу», бо його ім'я нічого не говорило невтаємниченим колам.
Хейгенові міркування підтверджувалися, бо Вольц протримав його в приймальні ще з півгодини після призначеного часу. Хейген тим не Журився. В дуже пишній, дуже комфортабельній приймальній кімнаті навпроти нього на темно-ліловому дивані сиділа дівчинка, така гарненька, що Хейген іще зроду не бачив кращої. Не більш як одинадцяти-дванадцятирічна, вона була в надзвичайно простому, але дорогому вбранні дорослого крою. Вона мала ясно-золотаве волосся, великі, бездонні очі кольору морської блакиті і рожеві, мов ягідки, губенята. З нею сиділа жінка, очевидно, її мати, що зміряла Хейгена крижаним гордовитим поглядом, і йому захотілося дати їй доброго ляпаса. «Дитина-ангелятко й мати-дракон», — подумав Хейген, відповідаючи на холодний погляд матері не менш холодним.
Зрештою вишукано вбрана, але повненька жіночка середнього віку провела його через кілька приміщень до кабінету кінопродюсера. Хейгена вразила елегантність приміщень і людей, що там працювали. Він посміхнувся. То все були хитруни, що хотіли попасти в кіноактори, спершу влаштувавшись на конторську роботу, здебільшого вони працюватимуть тут ціле життя або доти, поки визнають свою поразку й повернуться до рідних міст.
Джек Вольц був високий, міцної статури чоловік з великим черевом, яке майже приховував добре пригнаний костюм. Хейген знав його біографію. В десять років Вольц качав порожні пивні бочки й ручні візки в нью-йоркському Іст-Сайді. В дванадцять — допомагав батькові витягати жили з робітників у кравецькій майстерні. В тридцять залишив Нью-Йорк і подався на Захід, вклав капітал у тодішні «синематографи» і одним з перших почав ставити кінофільми. У сорок вісім років став наймогутнішим кіномагнатом Голлівуду, хоча, як і раніше, був вульгарний у мові, а щодо жінок — ненаситним, мов лютий вовк, що винищує безпорадні зграйки молодих куріпочок. Але в п'ятдесят років він ніби переродився. Почав брати уроки мови, від слуги-англійця навчився елегантно вдягатися, а від англійця-дворецького перейняв світські манери. Коли померла перша дружина, Вольц узяв собі всесвітньовідому вродливу актрису, якій набридло зніматися в кіно. Тепер, у шістдесятилітньому віці, він збирав картини старих майстрів, був членом президентського консультативного комітету і заснував кілька мільйонний фонд сприяння кіномистецтву, що носив його ім'я. Його дочка вийшла за англійського лорда, син одружився з італійською княгинею.
Останнім захопленням Вольца, як про це ревно повідомляли всі кінокоментатори всіх американських газет, були породисті рисаки, на яких він лише за останні роки витратив десять мільйонів доларів. Газети чорніли жирними заголовками, коли Вольц придбав уславленого англійського рисака Хартума за нечувану ціну — шістсот тисяч доларів, а потім заявив: непереможний рисак більше не виступатиме в перегонах, а буде плідником у конярні Вольца.