Чоловіки були в чорних пальтах і низько насунених на очі чорних капелюхах — потім свідкам важче буде пригадувати прикмети. Вони не сподівалися, що дон Корлеоне такий моторний. Він випустив з руки пакунок із фруктами й метнувся до автомобіля з дивовижною для його комплекції спритністю, вигукуючи водночас: «Фредо, Фредо». Лиш тоді обидва чоловіки вихопили пістолети й відкрили вогонь.
Перша куля влучила донові Корлеоне в спину. Його хитнуло, як від удару молотом, але він примусив своє тіло рухатися вперед, до автомобіля. Дві дальші кулі влучили в сідницю, й дон розпластався серед вулиці. Тим часом обидва гангстери, намагаючись не послизнутися на розсипаних фруктах, метнулися до нього, щоб добити. У цю мить, не більше як через п'ять секунд після батькового вигуку, Фредеріко Корлеоне виліз із автомобіля і його голова замаячила над машиною. Тим часом вбивці ще двічі поспіхом вистрелили в дона, який лежав біля бровки. Одна куля прошила біцепс на руці, а друга — литку правої ноги. Хоча ці дві рани були не такі небезпечні, та з них ринула кров, і коло тіла зібралися невеликі калюжки крові. Та дон Корлеоне доти вже втратив притомність.
Фредді почув батьків крик, почув, як батько гукає його давнім дитячим ім'ям, а потім пролунали перші два постріли. Коли він виліз з автомобіля, його майже паралізував жах, він навіть не витяг пістолета. Убивці могли б легко пристрелити і його. Проте вони злякалися, бо здогадувалися, що син має зброю, а крім того, минуло вже чимало часу. Отже, вони зникли за рогом, залишивши на вулиці самота Фредді та закривавлене тіло його батька. Люди, що рясніли на вулиці, кинулися врозтіч у під'їзди або попадали на асфальт, інші позбивалися в невеличкі купки.
А Фредді й досі ще не вийняв зброї. Стояв як приголомшений безтямно дивився на батькове тіло, що лежало на асфальті, як йому здавалося, в озері почорнілої крові, лицем донизу. Фредді таки справді заціпенів. Люди, що уже заметушилися навколо, побачили, як він почав падати, мов мішок. Його підвели до тротуару й посадили. Біля дона Корлеоне зібрався чималий натовп, який розступився, коли, завиваючи сиреною, проклала собі дорогу перша поліційна машина. Зразу ж за нею примчав радіофікований автомобіль газети «Дейлі ньюс», він ще й не зупинився, а з нього вже вистрибнув фоторепортер, щоб сфотографувати закривавленого дона Корлеоне. Ще за кілька хвилин прибула «швидка допомога». Тепер фотокореспондент перевів свою увагу на Фредді Корлеоне, — той, не криючись, плакав. То було досить смішне видовище: масивне лице з рисами купідона, важкий ніс і товсті обслинені губи — все пересмикувалося в дитячому плачі. Прибули нові поліційні машини. У натовпі вже шастали детективи. Один з них схилився над приголомшеним Фредді, але той не міг говорити. Детектив заліз у внутрішню кишеню Фредді й видобув гаманець. Глянувши на посвідчення, свиснув напарникові. За кілька секунд Фредді вже був відрізаний від натовпу гуртом полісменів у цивільному. Перший детектив намацав у Фредді під пахвою кобуру й витяг з неї пістолет. Потім підняли Фредді й укинули в машину без номерів, яка відразу рушила з місця. А за нею невідступно їхав радіофікований автомобіль «Дейлі ньюс». Фотокореспондент клацав апаратом, знімаючи підряд усе, що потрапляло в об'єктив його камери.
Протягом півгодини після замаху на батька Сонні Корлеоне відповів один за одним на п'ять телефонних дзвінків. Перший від детектива Джона Філіпса, який був у платному списку «родини». Він приїхав у першому автомобілі серед одягнених у цивільне полісменів, що прибули на місце стрілянини.
— Пізнаєте мій голос? — запитав він.
— Так, — відповів Сонні, якого розбудила дружина, покликавши його до телефону.
Філіпс заговорив швидко, без ніякого вступу:
— П'ятнадцять хвилин тому стріляли у вашого батька біля його контори. Він живий, але тяжко поранений. Його завезли до лікарні «Френч госпітал». Брата Фредді забрали до нашого відділка в Челсі. Коли звільнять, його треба показати лікареві. Я зараз збираюся до лікарні, братиму участь у розпитах вашого старого, якщо він спроможеться заговорити. Інформуватиму вас.