– Чому я плакав? Вона була для мене як світ у віконці. Чемна, люба дитина. Вродлива дівчина. Довіряла людям, а тепер уже ніколи не зможе довіряти. І ніколи вже не буде вродливою. – Він тремтів, а бліде обличчя налилося кров’ю, аж пашіло. – Я заявив у поліцію, як порядний американець. Обох хлопців заарештували. Їх судили. Докази були незаперечні, і їх визнали винними. Суддя присудив їм по три роки ув’язнення, але умовно. Вони вийшли на волю того самого дня, а я стояв у залі суду, як дурень, і ці виродки глузували з мене. Тоді я сказав дружині: «Треба йти по справедливість до дона Корлеоне».
Дон схилив голову з повагою до горя чоловіка. Та коли він заговорив, його слова відгонили холодом ураженої гідності.
– А чому ти звернувся до поліції? Чом ти не прийшов до мене відразу?
Бонасера прошепотів майже нечутно:
– Скажи, чого ти хотів би від мене? Скажи чого? Але зроби те, про що я тебе прошу, зроби, благаю.
У його словах було щось майже зухвале. Дон Корлеоне спитав похмуро:
– Про що ж саме?
Бонасера подивився на Хейгена й Сонні Корлеоне і заперечливо хитнув головою. Дон, сидячи за Хейгеновим столом, нахилився до Бонасера. Той мить вагався, а потім нахилився так близько, що його губи майже торкнулися волохатого донового вуха. Дон Корлеоне слухав, як священик на сповіді, дивлячись кудись у далечінь, нерухомо й байдуже. Вони хвилину пробули так, аж поки Бонасера не закінчив шепотіти й не випростався на повний зріст. Дон похмуро подивився на Бонасера. Той, червоний від збудження, незмигно витримав погляд Корлеоне. Нарешті дон заговорив:
– Я не можу цього зробити. Ти хочеш неможливого.
Бонасера сказав голосно й виразно:
– Я заплачу тобі, скільки захочеш.
Від цих слів у Хейгена нервово смикнулася голова. Сонні Корлеоне склав руки на грудях, саркастично посміхнувся і вперше відірвався від вікна, зацікавившись сценою в кімнаті.
Дон Корлеоне підвівся з-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенів, як холодна смерть.
– Ми багато років знаємо один одного, ти і я, але до сьогодні ти жодного разу не прийшов до мене просити поради чи допомоги. Я ніяк не можу пригадати, коли ти востаннє запрошував мене до себе в гості на чашку кави, хоча моя жінка – хрещена мати твоєї єдиної дитини. Будьмо відверті. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моїм боржником.
Бонасера промимрив:
– Я не хотів клопоту.
Дон підняв руку.
– Помовч. Ти казав, що Америка – це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв і думав, що світ – це спокійне місце, де ти можеш жити собі на втіху. Ти не забезпечив себе вірними друзями. Адже тебе стерегли поліція й суди, якої ж тобі сподіватися шкоди? Тобі не потрібен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Мені було прикро, але я не нав’язую своєї дружби тим, хто її не цінує, хто невисокої думки про мене.
Дон зробив паузу і ввічливо й саркастично посміхнувся до власника похоронного закладу.
– А тепер ти приходиш до мене і кажеш: «Доне Корлеоне, встанови справедливість». Але ти просиш без належної поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мій дім у день весілля моєї дочки і просиш про вбивство. – Дон презирливо перекривив прохача. – «Я заплачу, скільки скажеш». Ні-ні, я не ображаюся, але чому ти думаєш про мене так неповажно?
Бонасера крикнув з мукою і відчаєм:
– Америка була доброю до мене. Я хотів стати порядним громадянином. Я хотів, щоб моя дитина була американкою.
Дон схвально ляснув у долоні.
– Добре сказано. Чудово. Так тобі ж немає на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захопи для своєї доньки квіти й коробку цукерок, коли підеш навідувати. Її це втішить. І сам будеш задоволений. Зрештою, що такого сталося? Хлопці молоді, добре виховані, один із них син впливового політика. Ні, любий мій Амеріго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вірю слову Амеріго Бонасера більше, ніж будь-чиєму. Тож дай слово, що забудеш про це божевілля. Ти хочеш вчинити не по- американському. Пробач їм. Забудь. Життя повне прикрощів.
Жорстока й презирлива іронія цих слів, стриманий гнів дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчірку. Та він ще раз насмілився сказати:
– Я прошу в тебе справедливості.
Дон Корлеоне кинув сухо:
– Суд дав тобі справедливість.
Бонасера вперто похитав головою.
– Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.
Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження і запитав:
– Яка ж твоя справедливість?
– Око за око, – сказав Бонасера.
– Ти хотів більшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.