Джоні, Люсі й Джуліс повернулися в ту частину номера, яка слугувала вітальнею, і присіли за величезним масивним кавовим столом. Люсі підняла слухавку аквамаринового кольору, замовила для всіх каву і що-небудь підвечеряти. Джоні пішов до бару і зробив собі коктейль.
– Ви знали, що він так зреагує на віскі? – запитав Джоні.
Джуліс стенув плечима.
– Я не мав жодних сумнівів.
– Тоді чому ж ви не попередили мене? – різко запитав Джоні.
– Я вас попереджав, – відказав Джуліс.
– Ви попередили мене не так, – Джоні закипав холодною люттю. – З вас не лікар, а чорти його батька зна що. Та вам на все начхати. Ви пропонуєте мені запроторити Ніно до божевільні, вам навіть на думку не спаде якесь пристойніше слово на зразок санаторію. Вам справді подобається знущатися з людей?
Люсі роздивлялася свої руки, складені на колінах. Джуліс усміхнено дивився на Фонтане.
– Жодна сила у світі не змінила б ваш намір дати Ніно випивку. Вам хотілося показати, що ви не потребуєте моїх застережень, «маєте на увазі» всі мої приписи. Пам’ятаєте, як ви запропонували мені працювати вашим особистим лікарем, після тієї справи з горлом? Я не пристав на вашу пропозицію, бо бачив, що ми ніколи не порозуміємося. Лікар має себе за бога, за найвищого священика в сучасному суспільстві, це один із його привілеїв. Але ж ви ніколи так не ставитиметеся до мене. Для вас я завжди буду богом на служінні. На кшталт тих лікарів, що обслуговують вас у Голлівуді. Де тільки ви знаходите тих шарлатанів? Боже, вони ж нічого не тямлять або ж їм усе до одного місця. Кому, як не їм, знати, що відбувається з Ніно, але вони й надалі нашпиговували його всілякими пігулками, аби лише підтримувати. Вони носять шовкові костюми і цілують вас у сідницю, бо ви впливова особа в кінобізнесі й ви вважаєте, що вони великі ескулапи. Покажіть, докторе, що у вас є серце. Хіба не так? А їм байдуже, житимете ви чи задубнете. А моє маленьке хобі – хоч як це обурливо – утримувати людей у житті. Я дозволив вам дати Ніно випити, аби ви побачили, що може статися з ним. – Джуліс нахилився до Джоні Фонтане, але його голос і надалі був спокійний і незворушний. – Ваш друг вже майже не жилець. Ви це розумієте? Йому не вискочити, якщо не вдатися до суворого лікарняного режиму та інтенсивної терапії. Високий тиск разом із діабетом і дурними звичками можуть будь-коли, навіть зараз, спричинитися до крововиливу в мозок. Його мозок розпадеться. Це для вас досить дохідливо? Авжеж, я говорив про божевільню. Я хочу, аби до вас дійшло, що саме необхідно. Інакше ви й пальцем не ворухнете! Скажу вам навпростець: ви зможете врятувати життя свого дружка, якщо здасте його на примусове лікування. Інакше – поцілуйте його востаннє.
– Джулісе, любий Джулісе, – промимрила Люсі, – не будь таким жорстоким. Просто поясни йому.
Джуліс підвівся. Постійна витримка зрадила йому, зазначив втішно Джоні Фонтане. І голос також позбувся спокійної врівноваженої монотонності.
– Ви думаєте, мені вперше доводиться розмовляти з такими, як ви, людьми за таких обставин? – запитав Джуліс. – Я веду такі бесіди щодня. Люсі каже: не будь жорстоким, але їй невтямки, про що вона говорить. Знаєте, я колись радив людям: «Не переїдайте, бо помрете, не куріть так багато, не пийте стільки, бо ж помрете». Ніхто не чує. І знаєте чому? Тому що я не кажу: «Ви помрете завтра». Що ж, я кажу вам: дуже ймовірно, що Ніно помре завтра.
Джуліс подався до бару і знову зробив для себе ще один коктейль.
– Так що ви скажете на це, Джоні? Чи збираєтеся ви здати Ніно на лікування?
– Не знаю, – відповів Джоні.
Джуліс випив похапцем, не відходячи від бару, і налив собі ще.
– Знаєте, дивно якось: людина може заморити себе до смерті куривом, питвом чи роботою, ба навіть переїданням. І це не засуджується. От лише статевими стосунками не можна відправити себе на той світ, але тут уже яких тільки перешкод не придумано. – Він замовк, щоб допити свою склянку. – Хоча і тут виникають проблеми, принаймні для жінок. Я лікував пацієнток, яким не можна мати дітей. Я казав їм: «Ви можете вмерти». Казав їм, казав. А через місяць вони, зашарілі, вигулькували знову й повідомляли: «Докторе, здається, я завагітніла». І, звісно, голубки догралися. «Але ж це небезпечно», – говорив я. І в ті часи мій голос ще не був безбарвним. А вони посміхалися і казали: «Але ж ми з чоловіком правовірні католики».
У двері постукали, і два кельнери закотили візочок із їжею і срібними кавничками. З візочка знизу вони видобули і сервірували розкладаний столик. Джоні відпустив їх.