Вони сиділи біля столика, їли теплі сандвічі, що їх замовила Люсі, і пили каву. Джоні відкинувся і запалив сигарету.
– Отже, ви рятуєте людям життя. А чому ви почали робити аборти?
Люсі вперше втрутилася в розмову.
– Він хотів допомогти дівчатам, які потрапили в скрутне становище, дівчатам, які могли б накласти на себе руки або вдатися до небезпечних засобів, щоб не мати дитини.
Джуліс усміхнувся до неї й зітхнув.
– Усе це не так просто. Зрештою, я став хірургом. У мене добрі руки, як-то кажуть між собою гравці в боулінг. Я був такий меткий, що аж страшно. Досить було розітнути черево якогось нещасного виродка, аби мені одразу ставало зрозуміло, що справа його кепська. Робив операцію і вже знав наперед, що рак чи інша пухлина відновляться, але я спроваджував його додому посмішкою… ну і багато іншої гидоти.
Приходить яка-небудь бідолашна діваха, і я видаляю їй одну цицю. А через рік вона об’являється знову, я відрізаю їй і другу. А ще через рік вишкрібаю з неї нутрощі, як вишкрібають жабуриння з мускусної дині. І після цього всього вона все одно помирає. А весь цей час її чоловік не перестає телефонувати й допитуватися: «Як аналізи? Що показали аналізи?»
Отож я винайняв ще одну секретарку, щоб відповідала на ті дзвінки, а сам зустрічався з пацієнткою лише напередодні обстеження, аналізів чи операції. Я затримувався коло жертви якнайменше, бо, зрештою, був зайнятою людиною. І вже потім дозволяв чоловікові переговорити зі мною протягом двох хвилин. «Це випадок безнадійний», – говорив я. Але вони ніколи не чули останнього слова. Вони розуміли його значення, але не сприймали його. Спочатку я думав, що, може, я мимохіть стишував голос на останньому слові, і тому свідомо почав вимовляти його голосніше. Та все одно вони так і не чули його. Один чолов’яга навіть перепитав: «Що це, у бісової матері, ви хочете мені сказати отим своїм «безнадійний»? – Джуліс розсміявся. – Безнадійний, безнадійний, хай йому грець. Я почав робити аборти. Легко і просто, всі щасливі, це ніби як помити посуд і почистити раковину. Це було по мені. І мені сподобалося. Сподобалося робити аборти. Я не вважаю, що двомісячний зародок є людською істотою, отож з цього боку не маю жодних ускладнень. Я допомагав молодим дівчаткам і заміжнім жінкам, що потрапили в халепу, заробляв добрячі гроші. Не ліз нікому на очі. Коли мене застукали, я почувався як дезертир, котрого спіймали. Мені поталанило, один із друзів смикнув за якісь там мотузки і виручив мене, але тепер практикувати у великих лікарнях мені зась. Отак я й опинився тут. Даю добрі поради, якими нехтують так само, як і за старих часів.
– Я не нехтую ними, – сказав Джоні Фонтане, – я обмірковую їх.
Люсі нарешті змінила тему розмови.
– Джоні, а що ти робиш тут, у Вегасі? Відпочиваєш від своїх обов’язків великого голлівудського цабе чи маєш справи?
Джоні заперечливо схитнув головою.
– Майкл Корлеоне хоче побачитися й переговорити зі мною. Він прилітає сьогодні ввечері з Томом Хейгеном. Том сказав, що вони стрінуться і з тобою, Люсі. Не знаєш, чого це?
– Ні, – Люсі заперечно схитнула головою. – Завтра ввечері ми обідаємо всі разом. І Фредді теж. Я думаю, тут, мабуть, щось із готелем. Останнім часом казино стало збитковим, а це погано. Мабуть, дон хоче, аби Майкл розібрався, що й до чого.
– Я чув, що Майкл нарешті зробив операцію і виправив собі фізіономію, – сказав Джоні.
– Думаю, що Кей таки переконала його, – засміялася Люсі. – Спершу після їхнього одруження він не згоджувався. Цікаво чому? Адже це надавало йому жахливого вигляду, та й з носа весь час текло. Йому треба було б давно вже прооперуватися. – Вона помовчала. – «Родина» Корлеоне викликала Джуліса для цієї операції. Вона вдалася до його послуг як консультанта і спостерігача.
Джоні незворушно кивнув і похмуро промовив:
– Я рекомендував його.
– О! – вихопилося у Люсі. – Як там не було б, а Майкл сказав, що хоче віддячити Джулісу. І тому він запрошує нас завтра ввечері на обід.
– Він нікому не вірить, – замислено докинув Джуліс, – тоді наказав, щоб я за всім стежив. А то була звичайна собі операція, перший-ліпший спеціаліст впорався б.
Зі спальні почувся шум, всі поглянули на завісу. Ніно знову повертався до тями. Джоні підійшов і присів на ліжку. Джуліс і Люсі також наблизилися й стали за спинкою ліжка. Ніно привітав їх жалюгідною посмішкою.
– Гаразд, я перестаю бути розумним. Мені справді кепсько. Джоні, пам’ятаєш, десь рік тому ми були з тими двома стервозами в Палм-Спрінгс? Присягаюсь тобі, що я не заздрив. Я був радий. Ти віриш мені, Джоні?
– Певне, Ніно, я вірю тобі, – відповів Джоні заспокійливо.