Кей сміялася:
– А чому ж тоді ви щоранку буваєте у церкві?
Матуся Корлеоне відповіла дуже просто:
– Я ходжу в церкву, щоб мій чоловік не потрапив отуди, – вона показала пальцем униз. – Після паузи додала: – Щодня молюся за його душу, щоб він був там, – і піднесла руку вгору. Вона сказала це з хитруватою посмішкою, так, ніби робила проти волі чоловіка або ж знала наперед, що це безнадійне діло. Вона вимовила все майже жартома, напускаючи на себе вигляд старої сварливої італійки. І, як завжди, коли чоловіка не було поруч, говорила про великого дона дещо неповажно.
– Як почувається ваш чоловік? – ввічливо запитала Кей.
Матуся Корлеоне знизала плечима.
– Вже не той, відколи підстрелили. Полишає всю роботу на Майкла, а сам бавиться в саду зі своїм перцем та помідорами. Немовби він і досі селянин. Але чоловіки завжди такі.
А пізніше вранці до неї заходила Конні Корлеоне, ведучи за собою обох дітей, приходила навідати й поговорити. Кей подобалася ця весела жінка, її очевидна любов до брата Майкла. Конні навчила Кей готувати деякі італійські страви, але інколи приносила із собою страви власного, вправнішого приготування, щоб зробити приємне Майклові.
Сьогодні зранку вона, як завжди, запитала Кей, що Майкл думає про її чоловіка, Карло. Чи справді він любив Карло, як здавалося? У Карло спочатку завжди були якісь неприємності з «родиною», але останніми роками він виправився. Його справи у профспілці йшли добре, але доводилося тяжко й довго працювати. Карло щиро любить Майкла, неодмінно додавала Конні. Та що ж, усі любили Майкла, так само, як усі любили її батька. Тепер Майкл був доном. Це й на краще, бо ніхто б не впорався ліпше Майкла з родинною фірмою маслинової олії.
Кей ще й раніше помітила, що, коли Конні говорила про свого чоловіка у зв’язку з «родиною», їй завжди хотілося почути схвальне слово на адресу Карло. Кей мала би бути зовсім дурною, щоб не помітити, з якою тривогою Конні допитувала, чи Майкл любить Карло.
Одного разу ввечері Кей розповіла про це Майклові й сказала також, що ніхто ніколи не згадує Сонні Корлеоне, принаймні в її присутності. Кей якось спробувала висловити своє співчуття донові та його дружині, її вислухали мовчки і навіть не знайшли, що відповісти. Вона намагалася говорити з Конні про її старшого брата, і знову марно.
Вдова Сонні, Сандра, забрала дітей і перебралася з ними до штату Флорида, де жила її рідня. Влаштували так, щоб вона з дітьми могла жити в достатку, хоч Сонні не залишив по собі ніякої спадщини.
Майкл неохоче розповів про події тієї ночі, коли вбито Сонні. Про те, що Карло налупцював свою жінку, що Конні подзвонила додому, а слухавку взяв Сонні й, розлючений, помчав у місто. Отже, природно, Конні завжди непокоїлася, що «родина» може звинуватити її, ніби вона винна в смерті Сонні. Або звинуватять її чоловіка, Карло. Але ж їх ніхто не звинувачує. Кращий доказ тому – їх оселили у маєтку і дали Карло важливу посаду в профспілках. І Карло також узявся за розум, перестав пиячити, волочитися за повіями, перестав стромляти носа куди не просять. «Родина» задоволена з його роботи й поведінки протягом останніх двох років. Ніхто не покладає на нього вини за те, що трапилось.
– Тоді чом би тобі не запросити їх колись на вечерю, щоб заспокоїти сестру? – запитала Кей. – Бідолашна, вона завжди сушить собі голову, чи ти не сердитий на її чоловіка. Сказав би їй сам. І порадив би викинути з голови всі ці дурні тривоги.
– Не можу, бо в нашій сім’ї не кажуть про такі речі.
– То, може, хочеш, аби я переказала їй те, що ти розповів мені? – запитала Кей.
Вона з подивом відзначила, що Майкл так довго думав над її пропозицією, такою, здавалося, очевидною річчю, яку потрібно було б зробити. Зрештою він сказав:
– Думаю, що не треба так робити, Кей. Це нічого не дасть. Вона все одно тривожитиметься. У таких справах важко чимось допомогти.
Кей дивувалася. Вона помітила, що Майкл завжди був стриманіший із сестрою, ніж із будь-ким у родині, незважаючи на всю її любов до нього. Вона запитала:
– Але ж ти справді не звинувачуєш Конні у смерті брата?
– Звичайно ж, ні. – Майкл зітхнув. – Вона моя менша сестра, ми разом гралися в дитинстві, я завжди любив і люблю її. Мені її шкода. Карло взявся за розум, але однаково це не той чоловік, якого їй треба. Та нічого не вдієш. Облишмо цю розмову.
Кей не звикла набридати, отож вона більше не поверталася до цієї теми. До того ж Кей уже пересвідчилася, що Майкл не є людиною, яку можна легко вмовити. Він просто холодно відмовляв. Вона знала, що їй єдиній у світі щастило подолати його волю, але була свідома й того, що, коли б вона вдавалася до цього часто, тоді могла б втратити свою владу над ним. А за два роки спільного життя вона полюбила його ще більше. Любила його за чесність. Це невелика дивина, але ж він із усіма був незмінно порядний, навіть у найменших дрібницях. Вона бачила, що він став впливовою особою, до них у будинок приходили люди, щоб радитися з ним і просити про допомогу, усі ставилися до нього з шанобливою повагою, але одна річ робила Майкла для неї найдорожчим.