– Думаю, що тепер Карло й Майк стануть справжніми друзями. Такі події завжди зближують людей.
– Я дуже, дуже рада, – відповіла Кей, тиснучи руку своїй зовиці.
Розділ XXX
Альберт Нері сидів у своїй квартирі в Бронксі й старанно чистив полісменську форму, пошиту з голубої діагоналі. Він відстебнув значок полісмена й поклав на стіл, щоб теж почистити. Кобура з пістолетом висіла на спинці стільця. Ця колись щоденна процедура дивним чином тішила його, хоч Нері мало що тішило останні два роки, відколи його кинула дружина.
Він одружився з Ритою, коли та ще ходила до школи, а він став новоспеченим полісменом. Вона була сором’язлива, темноволоса дівчина із суворої італійської родини, батько й мати не дозволяли їй затримуватися після десятої вечора. Нері по вуха закохався у цю дівчину, в її невинність, в її добре серце, в її смагляву вроду.
Спочатку Рита Нері була зачарована своїм чоловіком. Він був надзвичайно дужим. І вона бачила, що інші бояться його через силу й непохитну справедливість. Він дуже рідко поводився дипломатично. Якщо він не погоджувався з думкою чи поглядами когось іншого, навіть багатьох, то або насуплено мовчав, або різко заперечував. Він також мав справжній сицилійський темперамент і був жахливий у гніві. Але ніколи не гнівався на дружину.
За п’ять років Нері став одним із тих полісменів, яких у Нью-Йорку бояться як вогню. Але й одним із найчесніших. Він мав свої методи забезпечення поваги до закону. Він терпіти не міг хуліганів і, коли бачив гурток молодих нероб, що ввечері десь на розі вулиці чіплялися до перехожих, порушуючи спокій, негайно вживав рішучих заходів. Вдавався до фізичної сили, якою природа нагородила його вельми щедро, – він, здається, і сам не знав її міри.
Якось увечері він вискочив із патрульної машини в районі Сентрал-Парк-Вест і затримав шістьох хуліганів у чорних шовкових куртках. Його напарник, знаючи характер Нері, визнав за краще не вплутуватися й не вилазив із машини. Шестеро хлопців, кожному з них було десь близько двадцяти, зупиняли перехожих і загрозливим тоном домагалися у них сигарет, хоча нікого не покривдили фізично. Вони також дражнили перехожих дівчаток непристойними жестами і то не американськими, а більше французькими.
Нері поставив їх попід кам’яною стінкою, що відгороджує Центральний Парк від Восьмої авеню. Ще не смеркло, але Нері вже мав напохваті важкий електричний ліхтар – свою улюблену зброю. Він ніколи не вдавався до пістолета – не виникало потреби. Коли він був розлючений, його обличчя ставало таке грізне, що у поєднанні з формою полісмена завжди наганяло страху на хуліганів. Так ставалося завжди.
Нері запитав першого хлопця в чорній шовковій куртці:
– Як тебе звуть?
Хлопець назвав ірландське прізвище. Нері суворо йому наказав:
– Ушивайся з вулиці. Як ще раз побачу тебе сьогодні, то розіпну. – Він показав своїм ліхтарем, куди йти, і хлопець чкурнув у той бік. Нері так само відпустив ще двох. Але четвертий назвав італійське прізвище й навіть усміхнувся до Нері, ніби апелюючи до його національних почуттів. Адже у Нері на лобі написано, що він італієць. Нері якусь мить дивився на хлопця, а потім перепитав без потреби:
– Так ти італієць?
Хлопець довірливо посміхнувся у відповідь.
Нері ошелешив його ліхтарем по голові. Хлопець упав навколішки. Шкіра і м’язи на лобі розірвалися, і обличчя залила кров. Але череп не ушкоджено. Нері сказав люто:
– Ах ти ж стерво! Ти ганьбиш італійців. Через отаких, як ти, за нами тягнеться погана слава. Ану стань. – Він копнув хлопця в бік – не дуже слабо, але й не сильно. – Іди додому, і щоб я тебе не бачив більше на вулиці. І не потрапляй знову мені на очі в цій блазенській одежі, бо я з тебе каліку зроблю. А зараз забирайся додому. Маєш щастя, що не я твій батько.
Нері не завдав собі великого клопоту з тими двома шмаркачами, які стояли. Він просто потурив їх ногою під зад, нагадуючи вслід, щоб не траплялися йому вночі на вулиці.
Усе це робилося завжди так швидко, що не встигав зібратися натовп і ніхто не протестував. Нері одразу сідав у патрульну машину, напарник із місця брав велику швидкість. Не без того, що інколи траплялися й важкі типи, які хотіли дати здачі, а то й витягали ножа. Оцим останнім уже справді не можна було позаздрити. Нері з хижою люттю бив їх до безпам’яті й, закривавлених, жбурляв у патрульну машину. Їх садовили під арешт і звинувачували в нападі на полісмена. Але зазвичай судові доводилося чекати, поки їх випишуть із лікарні.