Нарешті один у своєму безлюдному помешканні Альберт Нері закінчив опоряджувати форму. Він неквапно вдягнувся – штани, сорочка, краватка й мундир, пояс із кобурою. Коли його вигнали з поліції, то примусили здати зброю, але через якийсь службовий недогляд не забрали обмундирування і нагрудний знак. Клеменца забезпечив його новеньким пістолетом поліцейського зразка тридцять восьмого калібру, який неможливо було засікти. Нері розібрав його, почистив, змастив, перевірив бойок, зібрав і натиснув на курок. Зарядив барабан і вже був готовий іти.
Поклав поліцейський кашкет у великий паперовий кульок, а поверх мундира накинув цивільного плаща, щоб не впадала в очі його форма. Глянув на годинник. Машина мала під’їхати аж за п’ятнадцять хвилин. Він простояв чверть години, розглядаючи себе в дзеркало. Сумнівів не могло бути. Він мав вигляд справжнього полісмена.
У машині на передньому сидінні вже чекали на нього двоє з людей Рокко Лампоне. Нері сів ззаду. Машина рушила до центру, і, коли виїхали за межі району, де він жив, Нері скинув із пліч цивільного плаща й залишив його внизу, розірвав кульок, вийняв і надяг на голову кашкет полісмена.
На розі П’ятдесят п’ятої вулиці й П’ятої авеню машина під’їхала до тротуару, і Нері вийшов. Рушив уздовж авеню; до нього поверталося дивне відчуття, немовби він і справді чергує й обходить вулиці, як колись робив це багато разів. Було людно. Дійшов до Рокфеллерівського центру й зупинився навпроти собору Св. Патрика. По цей бік П’ятої авеню помітив потрібний йому лімузин. Підійшов уже до самого Рокфеллерівського центру. Лімузин стояв самотньо між стовпчиками, на яких було написано, що стоянка й зупинка в цьому місці заборонена. Нері стишив ходу. Він прийшов рано. Зупинився, аби щось записати в службовий блокнот, а потім пішов далі. Підійшов до лімузина. Торкнув ліхтариком крило машини. Водій здивовано зиркнув на нього. Нері вказав кийком на знак «СТОЯНКА ЗАБОРОНЕНА» й показав водієві, щоб той забирався геть. Шофер відвернув голову. Нері зійшов на проїжджу частину дороги й став навпроти відчиненого віконця шофера. Той мав вигляд дебелого бандюги, саме таких Нері подобалося вгамовувати. Сказав навмисне образливим тоном:
– Слухай, хлопче, ти хочеш, щоб я причепив тобі нижче спини квитанцію про штраф і виклик до суду, чи, може, все ж таки здимієш звідси?
Водій відповів спокійно:
– Розпитай спершу у своєму відділку. Ну, а якщо вже тобі так кортить, то можеш виписати мені свою квитанцію.
– Ану гайда звідси, – підвищив голос Нері, – бо як витягну з машини, тоді начувайся.
Водій, як фокусник, видобув звідкись десятидоларівку, склав її однією рукою в маленький квадратик і спробував пропхнути Нері за пазуху. Нері вийшов на тротуар і поманив водія пальцем. Той вийшов.
– Ану давай свої права й документи на машину, – наказав Нері. Він мав надію завести водія за ріг, однак тепер це було неможливо. Краєм ока він помітив, як із будинку «Плаза білдінг» на вулицю вийшло троє невисоких кремезних чоловіків. Це був сам Барціні й двоє його охоронців, що вирушали на зустріч із Майклом Корлеоне. Тієї ж миті один з охоронців заквапився вперед, аби з’ясувати, що там скоїлося біля машини Барціні. Він запитав у водія:
– Що трапилося?
Водій сердито відповів:
– Виписує мені штраф. Тільки й усього. Певне, цей хлопець недавно у відділку.
У цю мить підійшов сам Барціні з другим охоронцем і гримнув:
– Що тут за чортівня?
Закінчивши писати в блокноті, Нері віддав водієві його права й документи на машину. Потім поклав у задню кишеню службовий блокнот і блискавично видобув «спеціальний» тридцять восьмого калібру. Він устиг послати три кулі в широченні груди Барціні, перш ніж троє інших отямилися й кинулися врозтіч, щоб сховатися. На той час Нері вже зник у натовпі, забіг за ріг вулиці, де його підхопила машина й помчала в напрямку Дев’ятої авеню, а потім до центра міста. Біля парку «Челсі» Нері, що вже скинув кашкета, переодягся і накинув на себе плащ, пересів у іншу машину, що чекала на нього. Пістолет і форму полісмена він залишив у першій машині. Їх треба було спекатися. А ще за годину він уже спокійно розмовляв із Майклом у маєтку «родини» Корлеоне на Лонг-Біч.
Тессіо чекав на кухні в доновому будинку, п’ючи міцну каву, коли по нього прийшов Том Хейген.
– Майкл уже готовий їхати з тобою, – сказав він. – Але спочатку зателефонуй Барціні й скажи, щоб виїжджав.
Тессіо підвівся й підійшов до телефона, що висів на стіні. Він подзвонив Барціні до його контори в Нью-Йорку й коротко сказав:
– Ми вже виїжджаємо у Бруклін. – Повісив слухавку й усміхнувся до Хейгена. – Сподіваюся, що Майкл сьогодні привезе нам приємні новини.