Хейген похмуро відповів:
– Не сумніваюся.
Він провів Тессіо з кухні надвір і підійшов із ним до дверей Майклового будинку. Коло дверей їх зупинив охоронець.
– Бос сказав, що поїде іншою машиною. Наказав вам обом їхати без нього.
Тессіо спохмурнів і обернувся до Хейгена.
– Сто чортів, він не може цього робити. Це ж псує всі мої приготування.
Тієї ж миті коло них з’явилося ще троє охоронців. Хейген лагідно відповів:
– Я теж не можу їхати з тобою, Тессіо.
Капореджіме із тхорячою мордочкою миттю все зрозумів.
І підкорився. На якусь мить йому стало недобре, а потім він опанував себе. Сказав Хейгенові:
– Скажи Майклові, що я робив це заради справи. А його я завжди любив.
– Він розуміє, – відповів Хейген, ствердно схитнувши головою.
Тессіо повагався якусь мить, а потім запитав стиха:
– Томе, чи не міг би ти мене врятувати? В ім’я давньої дружби?
– Не можу, – заперечливо хитнув головою Том. Він дивився, як охоронці оточили Тессіо й повели в машину, що вже чекала. Йому було трохи недобре. Адже Тессіо – найкращий боєць у «родині» Корлеоне. Старий дон покладався на нього більше, ніж на будь-кого іншого, за винятком Луки Бразі. Як прикро, що настільки розумний чоловік припустився фатальної помилки у своїх розрахунках уже в такому поважному віці.
Карло Ріцці й досі чекав на розмову з Майклом. Машини, що приїздили й від’їздили, почали його нервувати. Очевидно, відбувалося щось велике, а про нього немов забули. Він нетерпляче подзвонив Майклові. Слухавку взяв охоронець, пішов до Майкла, а потім передав, що Майкл наказав сидіти спокійно і запевнив: швидко настане і його черга.
Карло передзвонив своїй коханці й підтвердив, що вони, напевно, сьогодні пізно повечеряють і проведуть ніч разом. Майкл сказав, що «швидко»; значить, хай там що, через годину-дві Карло звільниться. Дорога до Вестбері забере сорок хвилин. Отже, він ще міг побачитися з нею. Він ласкаво умовляв її не сердитися на затримку. Поклавши слухавку, вирішив перевдягтися, щоб потім не витрачати час. Ледве перемінив сорочку, як постукали у двері.
Карло подумав, що Майкл хотів зв’язатися з ним по телефону, але весь час було зайнято, і тому він послав до нього гінця. Карло пішов до дверей і відчинив. Відчув, що все тіло обм’якло від панічного жаху. У дверях стояв Майкл Корлеоне, і його лице було подібне до маски смерті, яку Карло Ріцці часто бачив у снах.
За Майклом Корлеоне стояли Хейген і Рокко Лампоне з похмурими обличчями, як у людей, що не з власної волі прийшли до друга з поганою звісткою. Карло провів їх до вітальні. Відходячи від переляку, вирішив, що у нього просто з нервами не все гаразд. Але від Майклових слів його насправді замлоїло.
– Ти маєш відповісти за Сантіно, – сказав Майкл.
Карло не озивався, вдаючи, ніби не розуміє, про що мовиться. Хейген і Лампоне відійшли до протилежних стін, так що він залишився з Майклом віч-на-віч.
– Ти видав Сонні людям Барціні, – сказав Майкл беззастережним голосом. – Барціні напоумив тебе, ніби та комедія, що ти розіграв із моєю сестрою, введе в оману «родину» Корлеоне.
Карло Ріцці відповів без найменшої гідності, ніби говорив не він, а сам смертельний переляк:
– Присягаюся, я не винний. Присягаюся головами своїх дітей, я не винний. Не губи мене, Майку, прошу тебе, не губи мене.
Майкл сказав спокійно:
– Барціні мертвий. Так само й Філіпп Татталья. Сьогодні хочу розрахуватися по всіх рахунках «родини». Отож не кажи мені, що ти не винний. Для тебе буде краще зізнатися в усьому.
Хейген і Лампоне глянули на Майкла з подивом. Вони думали, що той ще не може тягатися зі своїм покійним батьком. Навіщо вимагати, щоб цей зрадник визнав свою вину? Його вина вже доведена, наскільки можна щось довести в таких речах. Відповідь була очевидна. Майкл ще не був певним за своє право, ще боявся вчинити несправедливо, ще непокоївся через деяку неясність, якої можна було сподіватися лише після зізнання Карло Ріцці.
Але той мовчав. Майкл сказав майже доброзичливо:
– Та не бійся. Невже ти думаєш, що я зроблю свою сестру вдовою? Що я залишу сиротами своїх небожів? Адже я хрещений батько одному з них. Ні, твоя кара полягатиме в тому, що тобі буде закрита будь-яка робота у «родині». Я відішлю тебе літаком до твоєї сім’ї в Лас-Вегас, до дружини і дітей, і хочу, щоб ти там і залишався. Я призначу Конні утримання. Але це все. Тільки не кажи, що ти не винний. Не вважай мене за дурня і не гніви. То хто зв’язався з тобою – Татталья чи Барціні?
Хапаючись за соломинку, аби не загинути, вдячний за те, що його не вб’ють, що йому дарують життя, Карло Ріцці промимрив: