– Сантіно Корлеоне? – Голос на іншому кінці був дуже лагідний, просто ласкавий.
– Так, – відповів Сонні.
– Том Хейген тепер у нас, – повідомляв лагідний голос. – Через три години, виклавши нашу пропозицію, ми його відпустимо. Не вчиняй необачно, доки не вислухаєш того, що він тобі скаже. Квапливість тільки нашкодить. Що сталося, того не вернеш. Тепер усім слід виявляти розважливість. Ти, кажуть, гарячий, але краще не гарячкуй. – Здавалось, у голосі забриніли нотки глуму. Говорив начебто Солоццо, але Сонні не був певен. Він примусив себе відповісти пригніченим голосом:
– Я чекатиму.
Він почув, як на тому кінці поклали слухавку. Сонні глянув на свій величезний позолочений годинник, щоб запам’ятати точний час розмови, і позначив його на скатертині.
Набурмосений, він сів за кухонний стіл. Дружина поцікавилася:
– Сонні, що сталося?
– Підстрелили старого, – відповів він тихо. А коли побачив жах на її обличчі, грубувато потішив:
– Не турбуйся, його не вбили. І більше нічого не станеться.
Проте нічого не сказав про Хейгена. І ось телефон задзвонив уп’яте. То був Клеменца.
У трубці хрипів уривчастий голос товстуна:
– Ти чув про батька?
– Чув, – відповів Сонні. – Але він живий.
Запала тиша; по довгій паузі знову почувся схвильований голос Клеменци:
– Слава богу, слава богу. – Потім стурбовано: – А ти впевнений? Мені сказали, що його порішили на вулиці.
– Він живий, – відповів Сонні, уважно дослухаючись до інтонацій голосу Клеменци. Хвилювання здавалося щирим, але ж товстун весь час мусив бути добрим актором.
– Сонні, тепер тобі доведеться заправляти балом, – сказав Клеменца. – Що ти накажеш мені?
– Мерщій їдь сюди, до батькового дому. – Сонні помовчав. – Прихопи з собою й Полі Гатто.
– Це все? – здивувався Клеменца. – А може б, надіслати людей до лікарні й до вас?
– Ні, мені потрібні ти й Гатто, – відповів Сонні. Настала довга пауза. Здається, Клеменца починав розуміти. Намагаючись говорити якомога природніше, Сонні спитав: – А де, у бісового батька, був Полі? І взагалі, що, в дідька, він робить?
Сопіння в трубці на іншому кінці лінії стихло. Зважуючи слова, Клеменца заговорив:
– Полі хворий. Він застудився й лишився вдома. Йому нездужається від самого початку зими.
Сонні відразу насторожився.
– Як часто залишався він удома за останні два місяці?
– Разів три-чотири, – відповів Клеменца. – Я весь час запитував Фредді, чи не підшукати іншого хлопця, але він відмовлявся. Та й не було причин непокоїтися. Ти ж знаєш, що останні десять років усе йшло тихо-мирно.
– Атож, – сказав Сонні. – Отже, побачимося в батьковому домі. А Полі прихопи неодмінно. Забери його дорогою. Мені байдуже, хворий він чи не хворий. Зрозумів? – Він кинув слухавку, не чекаючи відповіді.
Дружина тихо схлипувала. На якусь мить Сонні втупився в неї очима, а потім звелів хрипким голосом:
– Якщо дзвонитимуть мої люди, скажи їм, щоб зв’язалися зі мною по спеціальному телефону в батьковому будинку. Якщо чужі – тобі нічого не відомо. Якщо подзвонить Томова дружина, перекажи їй, що він трохи затримується у справах. – Подумавши, Сонні додав: – Я пришлю сюди кількох моїх людей. – Він помітив її зляканий погляд і розсердився: – Нема чого лякатися. Просто вони мені тут потрібні. Роби так, як вони тобі скажуть. Якщо треба буде подзвонити, то зв’яжися зі мною по спеціальному батьковому телефону, але без потреби не дзвони. І не нервуйся.
Він вийшов із будинку.
Уже стемніло, і грудневий вітер свистів надворі. Сонні не відчував страху, йдучи у ніч. Усі вісім будинків завулка належали донові Корлеоне. На виїзді із завулка обабіч стояли два будинки, у яких жили вірні люди – квартиранти з сім’ями й самотні чоловіки на нижніх поверхах. Шість інших будинків, розташованих півколом, розподілялися так: в одному жив Том Хейген із сім’єю, у другому – він сам, у третьому – найменшому й зовсім непоказному – жив сам дон, а решта – три будинки – надавали безкоштовно давнім доновим друзям, що вже відпрацювали своє, з єдиною умовою: вони мали звільнити приміщення, як тільки дон їх попросить. Отже, затишна вуличка стала, по суті, неприступною фортецею. Усі вісім будинків було добре освітлено зовні прожекторами, так що ніхто не міг десь причаїтися. Сонні перетнув вулицю й зайшов до батькового дому, скориставшись власним ключем. Покликав:
– Ма, де ти?
Мати вийшла з кухні. Слідом за нею війнуло смаженим перцем. Не чекаючи запитання, Сонні взяв її за руку й посадив.