– У всякому разі, я збираюся розпочати, хай лише з’явиться Том. Доки старий не скаже мені щось інше.
– А чом би тобі не почекати, поки не оклигає старий? – запитав Майкл.
Сонні допитливо подивився на нього:
– Як ти, у дідька, заслужив свої бойові медалі? Коли на нас наведені пістолети, то ми мусимо битися. Я лише боюся, що вони не випустять Тома.
Це здивувало Майкла:
– А чому?
Сонні знову терпляче пояснив йому:
– Коли поцупили Тома, то вважали, що старому каюк, а вони, мовляв, укладуть угоду зі мною й Томом. Том на першій стадії буде заручником, а потім ним скористаються, щоб через нього викласти нам їхні умови. Тепер, коли старий живий, вони знають, що я не здатен укласти з ними нічого, і Том уже їм не потрібен. Можуть випустити його, а можуть і вбити, залежить від того, як забагнеться Солоццо. Можуть порішити, аби показати нам, що справді прагнуть домогтися свого і мають намір задавити нас.
– А як Солоццо спало на думку, що він зможе домовитися з тобою? – поцікавився Майкл.
Сонні зашарівся та якусь хвилинку не відповідав. Потім сказав:
– Кілька місяців тому в нас із ним була зустріч. Солоццо прийшов до нас із пропозицією щодо наркотиків. Старий випровадив його ні з чим. Але під час зустрічі мене потягло за язик, я бовкнув зайвого, він второпав, що в душі я стою за угоду з ним. Скільки разів старий утовкмачував мені: ніколи не можна показувати стороннім, що в «родині» є незгоди. Отож Солоццо й вирішив, що як він прибере старого, мені доведеться пристати на його умови відносно наркотиків. Без старого сила «родини» стане меншою принаймні наполовину. Але я будь-що воюватиму, аби зберегти все діло старого. Наркотики – це справа майбутнього, і хоч-не-хоч нам доведеться взятися за них. Він вирішив пристрелити старого із суто ділових міркувань, у нього не було ніяких особистих мотивів. Ну, і ці ділові міркування я цілком розумію й згодився б із ним. Звісно, з обережності Турок ніколи не підпустить мене до себе і на гарматний постріл. Але він знає також: якщо я погоджуся на його пропозиції, то інші «родини» нізащо не дозволять мені років через два розпочати війну лише задля помсти. Крім того, його підтримує «родина» Татталья.
– А якби їм пощастило загнати старого на той світ, що б ти робив?
Сонні відповів дуже просто:
– Солоццо вже труп. Мені байдуже, чого це буде коштувати. Мене ніщо не зупинить, навіть якщо нам доведеться воювати з усіма п’ятьма «родинами» Нью-Йорка. «Родину» Татталья я зітру на порох. Мені начхати, якщо й нам усім доведеться йти на той світ разом.
– А тато розіграв би все інакше, – спокійно сказав Майкл.
Сонні люто махнув рукою:
– Знаю, що я не рівня йому. Але я тобі скажу ось що – і старий міг би тобі підтвердити те саме – там, де треба діяти, я добрий тактик, незгірший за будь-кого. Солоццо знає про це, так само як знають і Клеменца з Тессіо, я «пройшов гарт», коли мені було дев’ятнадцять, тоді «родина» востаннє воювала, і я добре-таки придався старому. Тому я тепер не турбуюсь. І в такій справі у нашої «родини» всі козирі в руках. Мені треба лише зв’язатися з Лукою.
Майкл зацікавлено спитав:
– Чи правда, що Лука такий жорстокий, як про нього балакають? І такий справний?
– Йому немає рівних, – підтвердив Сонні. – Я хочу доручити йому трьох Татталья. А Солоццо візьму на себе.
Майкл нервово засовався в кріслі й подивився на старшого брата. Він пам’ятав Сонні як загалом дуже добросердного хлопця, лише зрідка брутального. Добрий хлопчина. Здавалося неприродним, що тепер Сонні так заговорив, і в Майкла мороз пробіг поза спиною, щойно він глянув на список прізвищ, який склав брат. Список людей, призначених до страти, неначе Сонні був щойно коронованим римським імператором. Майкл радів, що він сам не має до цих подій безпосереднього стосунку, що батько живий і не треба встрявати в помсту. Він допомагатиме, відповідатиме на телефонні дзвінки, буде посилати й вислуховувати повідомлення. Сонні й старий самі зможуть постояти за себе, тим більше з допомогою Луки.
Цієї миті із сусідньої кімнати почувся несамовитий жіночий зойк. «О боже, – подумав Майкл, – здається, Томова жінка». Підбіг до дверей і розчахнув їх. У кімнаті всі стояли. А коло дивана збентежений Том Хейген міцно пригортав Терезу. Вона схлипувала, і Майкл зрозумів, що означав той зойк – це Тереза радісно вигукнула чоловікове ім’я, Хейген тим часом визволився з обіймів жінки, посадив її на диван і похмуро всміхнувся Майклові.
– Радий бачити тебе, Майку, їй-богу, радий, – і подався в кабінет, навіть не глянувши на свою дружину, що й досі схлипувала. «Що ж, Том недаремно прожив десять років у родині Корлеоне, – подумав Майкл у несподіваному спалахові сімейних гордощів. – Щось та перейняв від старого, так само як і Сонні, і навіть я», – здивовано відзначив Майкл.