Мені здалося, що Аркадій сам не переконаний в тому, про що говорить, — хоче тільки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Ліда підвела голову й почала зацікавлено слухати: з її вигляду видно було, що Аркадій цієї миті їй подобається; він, мабуть, це відчув й продовжував розвивати свою думку:
— Поетові з Божої ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо він не видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається — у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…
— Маєш рацію, Аркадію, — сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, — й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:
— Без науки в попередників, яку ти називаєш наслідуванням, не було б поступу… А хіба ти не наслідуєш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрії давно минули.
Усі дружно засміялися, й Аркадій теж, та я помітив його злий позирк на Ліду й подумав, що цього жарту він їй ніколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав сміх:
— Товариство, шановні домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про імператорські бакенбарди наша нинішня мова, а про перший історичний твір новоспеченого Геродота! Я уважно слухав і вловив у оповіданні Ігоря зовсім нове. І скажу вам — перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповіданні прецікава ідея — домінанта майбутнього роману: коли народові в нерівній битві ворог вибиває меча з рук, народ одразу витворює нову незнищенну зброю — мисль. Й він стає непереможним, здатним зберегти свою ідентичність і в неволі…
Ці його слова допомогли мені виборсатися із пригнічення, в яке я запав під час дискусії.
— Слухайте, — сказав я, — це ж тільки спроба. Моє оповідання — то ядро більшого твору — повісті або роману — про Страдчівський печерний монастир.
— Щасливої дороги, Ігоре, — сказала Ліда. — Пиши й надалі про наші поразки: болючий шок пробуджує до життя, а втішання перемогами, яких у нас було зовсім мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.
Перед вечором, набувшись на пленері, ми подалися лісовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловічок у клепані.
— Хто ви такі будете, що лазите по печері, ніби то ваша комора? — спитав він владно, придивляючись до нас підозріливим поглядом. — Я бачу вас тут вдруге…
— А ви хто такий? — підійшов до чоловічка наїжачений Мирон.
— Не твого розуму справа, — відбуркнув чоловічок. — Я питаю, чого ви тут шукаєте?
— Вчорашнього дня, — відказав Антон, і ми, злегка стривожені, полишили посеред стежки загадкового чоловічка.
— Це нишпорка, — сказала Ліда.
Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:
— Та ну його… Яка там нишпорка — звичайний місцевий алкоголік.
Проте настрій у нас був зіпсований, ми мовчки доїхали до Львова, й коли Ореста на своїй Пісковій вийшла з автобуса, я навіть не зрушився з місця, щоб провести її.
V
У ті часи нашого студентського гуртування й боязкого вільнодумства післясталінське потепління, яке Еренбурґ назвав «хрущовською відлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно–помпезним святкуванням трьохсотріччя возз'єднання України з Росією.
Усі, хто дихав, — від піонерів до найавторитетніших партійних босів — день у день на зборах, концертах, на сценах, стадіонах, на вулицях і в парках, збиралися, промовляли, танцювали і співали, імітуючи всенародну радість з приводу злуки двох народів, з яких один, український, протягом усього історичного часу ні про що інше не мріяв — лише про те, як би швидше, міцніше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь світ, що такий упряжений стан йому найпотрібніший, найзручніший і наймиліший; хохлушка у віночку й кацап у косоворотці й кепці з ґудзиком на тім'ї, побравшись за руки, мліли від неймовірного щастя — на плакатах, картинах, паркових фігурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свій вибір гетьмана Хмельницького забовваніли посеред паркових майданчиків, на перехрестях доріг, на горбах та лісових галявинах, — кожна клітина українського краю просякла сукровицею вірнопідданства, й навіть крапля живої крові не пульсувала в тілі замордованого колись голодом, депортаціями, розстрілами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втіхою уярмленого народу.