А все ж таки, незабаром після возз'єднавчої ейфорії, одна–єдина щілина прокреслила суцільну попону благоденствія, й було це для власть імущих цілковитою несподіванкою, бо що таке ювілей письменника, хай і видатного, супроти примусового всенародного радіння неволею, чей і Шевченкові свята використовувались для прославлення радянської сім'ї вольної і нової, а про сторіччя Івана Франка, зовсім непопулярного на Сході, гейбито чисто забули партійні гайдуки…
І ось 28 серпня 1956 року після вечірнього вельми скромного відзначення Франкового дня народження в Оперному театрі за участю Олеся Гончара й московського гостя — посереднього поета Михайла Дудіна, про якого у Львові ніхто ніколи й не чув, стався в Галичині несподіваний зрив: ніким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулиці, добровільно й не змовляючись, вийшов, наче з–під землі, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усіх кінців краю, незважаючи на зливні дощі, стікався народ під парасолями — і єдина нерозчленована суцільна колона рушила до Нагуєвичів. Обочинами по калюжах пробиралися автами гості й міліціонери, й дивувався Дудін перед Гончарем: «Кто їх вигнал у такую нєпогодь?», на що коротко відказав Гончар: «Франко».
Була то перша лояльна перемога галичан над більшовицьким вертепом. Ми тоді ще не знали, що це початок великого нашого походу на Київ. Однак уже впевнились: маємо вождя. Ним став Іван Франко.
…Навпроти Університету виріс важкий багатотонний пам'ятник Каменяреві: партійним знавцям пластики здавалося, що чим більше гранітних брил накладуть одна на одну, тим більше припаде слави Франкові; кам'яна подоба, чимось схожа на Сталіна, — а іншого образу величі не існувало в уяві творців скульптури — забовваніла на тлі старого парку, проте львів'яни, а особливо студенти, вельми раділи, що нарешті з'явився у Львові рідний знак нашої слави, — й стояв нехарапутний пам'ятник Франкові символом протесту проти заяложеної пропаганди братерства українського й російського народів.
По містах, містечках, а навіть в селах виростали пам'ятні знаки великого поета, їх ставало більше, ніж фігур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дівчаток у віночках, що обнімаються із бравими культуристами в косоворотках; Франковим ім'ям названо вищі навчальні заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав ніякого стосунку, навіть село Нагуєвичі стало називатися «Іван Франко» — і як то треба було розуміти: Іван Франко народився в селі Іван Франко?
Й нарешті прийшла черга до мого рідного містечка: третьої неділі жовтня мало відбутися свято перейменування Янова в Івано–Франково, оскільки хтось із франкознавців згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до Янівського озера…
Під час відкриття пам'ятника Франкові перед Університетом я побачив серед розгойданого тлуму студентів, яких зняли з лекцій і вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: її голівка то зринала з людської повені, то губилася в ній, я пантрував, коли й де засвітиться її золота коса, й тоді проштовхувався поміж студентами, за когось зачіпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, ні на що не зважаючи, таки допав до Орести, спіймав її за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що відчув її гарячий подих; її голубі очі швидко забігали, немов дівчина не могла мене впізнати, та ось її розгублений погляд почав поволі тепліти, і я примлівав від щастя, що маю її так близько біля себе; натовп вирував, ніхто не звертав на нас уваги, і серед цього людного безлюддя я, забувши про все на світі, обхопив долонями голівку Орести і впився в її уста; вона не вивільнялася, я чув, як її губи рухалися, відповідаючи на мій поцілунок, однак з–під вій дівчини, які дотикалися до моїх, визирнули два світелка — виразні й холодні, немов святвечірні зорі; Ореста врешті відхилила голову, поступилася назад і, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тоді я з надією і впевненістю, здобутою своїм сміливим вчинком, поклав їй руку на плече, та вона легко зсунула її й поглянула на мене так, ніби нічого щойно й не трапилося.
«…Але чому ти так похолодніла?» — «А я зовсім і не тепліла, це тобі здалося». — «Але ж ми цілувалися!» — «А я люблю цілуватися…» — «З кожним?» — «З тим, хто вміє…»
Й на тому наша перемовка зчахла, я відчув, що в цій хвилині не маю про що говорити з Орестою, й спало мені на думку рятівне: