— О, сонце! — виголошував пророк. — О зірко, найбільша з-посеред зірок! О джерело, котре таємничо ллється у простір, що зветься космосом. Ти — Батько усього, що біле — білого полум’я, білої квітки й білих вершин! Отче, твоя невинність нескінченно перевищує невинність новонароджених; первинна чистото, у твоєму мирі…
Щось жахливо затріщало, так ніби розкололася скала, і пролунав пронизливий крик. П’ять осіб кинулися до будинку, троє якраз вибігали звідти, вони всі зіткнулися й оглушили одні одних. Вулицею поширилася страшна новина про несподівану трагедію — вона була особливо страшна, тому що ніхто до пуття не знав, що ж трапилося. В цій метушні лише дві постаті залишилися нерухомі — чарівний священнослужитель Аполлона, котрий стояв угорі на балконі, і непоказний слуга Христа, котрий стояв унизу.
Врешті з’явився високий та енергійний Фламбо, і натовп трохи втихомирився. Голосом, котрий нагадував сирену, детектив наказав комусь (чи будь-кому) бігти за хірургом, потім він знову повернувся в темний і переповнений вхід до будинку, а його приятель, непоказний отець Бравн, подріботів за ним. Коли вони проходили через натовп, священик все ще чув прекрасну мелодію голосу священнослужителя, котрий возвеличував щасливого бога, приятеля фонтанів та квітів.
Отець Бравн побачив, що Фламбо і ще з шість осіб стоять довкола шахти, куди зазвичай спускався ліфт. Але його там не було. Там було дещо інше, а точніше, хтось, хто мав би спускатися в ліфті.
Впродовж останніх чотирьох хвилин Фламбо дивився вниз, на розтрощене й закривавлене тіло тієї чарівної жінки, котра не визнавала трагедій. У нього не було жодних сумнівів, що це Поліна Стейсі; і хоча він послав за лікарем, не сумнівався, що вона мертва.
Фламбо ніяк не міг згадати, чи вона йому подобалася, чи ні; швидше за все, і те, й інше. Але вона була для нього особистістю, і нестерпний спогад про її звички прорізав його сутність малими кинджалами страти. Він згадав її гарне обличчя й самовдоволені промови, і в цьому живому спогаді була вся гіркота втрати. Як грім серед ясного неба, як блискавка нізвідки, ця чарівна та зухвала жінка кинулася в шахту ліфта й розбилася. Це що, самогубство? Вона була зухвалою оптимісткою, це неможливо. Вбивство? Але хто міг би вбити в цьому напівпорожньому будинку? Затинаючись, він почав запитувати, де ж Калон, і зрозумів, що його слова не грізні, а жалісні. Важкий, рівний і глибокий голос відповів йому, що Калон останні п’ятнадцять хвилин возвеличує сонце в себе на балконі. Коли Фламбо почув цей голос і відчув руку отця Бравна, він повернув до приятеля потемніле обличчя й різко запитав:
— Якщо увесь цей час його немає, то хто це зробив?
— Може, ходімо нагору й там спробуємо довідатися, — відповів священик. — У нас є півгодини, перш ніж приїде поліція.
Залишивши тіло вбитої спадкоємиці хірургам, Фламбо помчав сходами в її офіс, побачив, що там нікого немає, і побіг у свій. Коли повернувся, його обличчя було бліде:
— Її сестра, — сказав він з вагомою серйозністю, — її сестра пішла прогулятися.
Отець Бравн кивнув головою.
— Або вона могла піднятися до офісу цього «сонячного» чоловіка, — сказав він. — Якби я був на вашому місці, то перевірив би це, а потім уже обговоримо все це у вашому офісі. Ні, — додав він, ніби щось згадав, — чи я колись порозумнішаю? Звичайно ж, у їхньому офісі.
Фламбо здивовано подивився на отця Бравна, та все ж попрямував за низьким священиком униз, до порожнього офісу Стейсі. Там загадковий падре вмостився у великому червоному кріслі біля входу, звідки міг бачити сходи й майданчики. Він не чекав надто довго. Через кілька хвилин униз урочисто зійшли три особи. Першою йшла Джоан Стейсі, сестра загиблої жінки, отож вона справді була нагорі, в тимчасовому храмі Аполлона; наступним ішов священнослужитель Аполлона, котрий завершив літанію й спускався порожніми сходами у всій своїй красі й величі. Білі шати, борода й розділене волосся робили його схожим на Христа, котрий виходить з преторії, з картини Доре. Останнім ішов Фламбо, насуплений і збентежений.