— Сент-Клер був породженням пекла, справжнім. Ніколи, я ладен заприсягтися, він не виявив такої ясности мислення й сили, як тоді, коли тіло бідного Мюррея лежало біля його ніг. Ніколи, у жодному з його тріумфів, як правильно помітив капітан Кейт, цей обдарований чоловік не був настільки блискучим, як у цій останній битві. Він холоднокровно подивився, чи на його зброї не залишилася кров Мюррея, й побачив, що кінчик шпаги, котрою він заколов майора, залишився в тілі жертви. Він поглянув спокійно, так ніби дивився з вікна клубу, щоб передбачити можливі наслідки. Зрозумів, що люди все одно знайдуть підозріле тіло, витягнуть підозрілий уламок шпаги, помітять невідомо чому зламану шпагу. Сент-Клер убив, але не змусив замовкнути. Та його владний розум піднявся проти такої несправедливости, бо був ще один вихід. Він міг би зробити труп менш підозрілим. А для цього треба його сховати між іншими трупами. Через двадцять хвилин вісімсот англійських солдатів рушили назустріч своїй смерті.
Тепле світло з-поза зимового лісу мерехтіло все яскравіше, сильніше, і Фламбо прискорив ходу. Отець Бравн також пришвидшив крок, але видавалося, що розповідь його повністю захопила.
— Такою була доблесть цієї тисячі англійських солдатів і геніяльність їхнього командира, що якби вони без зволікання атакували висоту, то цей божевільний марш-кидок міг закінчитися перемогою. Та зла доля грала ними, ніби пішаками, і в неї була інша мета й інші міркування. Вони мусили стирчати в болотах до того часу, поки видовище мертвих воїнів англійської армї не стало звичним. І потім — велична сцена: сивоволосий і майже святий солдат віддає свою зламану шпагу, щоб припинити кровопролиття. О, для експромту все було організовано досить добре. Та мені видається (щоправда, я не можу цього довести), що, поки всі сиділи в кривавому болоті, хтось засумнівався і… здогадався.
Священик замовк на мить і продовжував:
— Внутрішній голос підказує мені, що це був наречений доньки генерала, її майбутній чоловік.
— Але чому ж Олів’є повісив генерала? — запитав Фламбо.
— Частково з лицарства, частково з політичних міркувань Олів’є рідко обтяжував свої війська полоненими, — пояснив священик. — Переважно він усіх їх звільняв. Цього разу також звільнив усіх.
— Усіх, крім генерала, — сказав високий чоловік.
— Усіх, — повторив священик.
Фламбо насупив чорні брови.
— Я щось не все збагнув, — сказав він.
— Це інша картина, Фламбо, — таємничо й напівпошепки сказав отець Бравн. — Я не можу цього довести, але можу більше — я це ніби бачу. Ось уявіть собі. Військовий табір, котрий на світанку піднімається з голих, випалених пагорбів, і бразилійські мундири, вишикувані у похідні колони. Червона сорочка й довга чорна борода Олів’є розвіваються на вітрі, в руці він тримає широкополий капелюх. Він прощається зі своїм ворогом і звільняє його, простого сивоголового англійського ветерана, котрий дякує йому від імени своїх солдатів. А вони струнко стоять позаду генерала, поруч — запаси їжі й засоби пересування для відступу. Б’ють барабани, бразилійці вирушають в дорогу, а англійці стоять, ніби статуї. Вони не рухаються до того моменту, поки останній бразилійський воїн не зникає з горизонту. Потім відразу ж ламають шеренги, ніби пробуджуються до життя; на генерала дивляться п’ятсот облич, облич, котрі неможливо забути.
Фламбо аж підскочив.
— О! — вигукнув він, — ви хочете сказати…
— Так, — хвилюючись, сказав отець Бравн. — Це рука англійця накинула зашморг на шию Сент-Клера; можливо, це була та ж рука, котра подала перстень його доньці. Це руки англійців підтягнули генерала до ганебного дерева; це були руки тих людей, котрі поклонялися йому і йшли за ним до перемоги. Це англійці (нехай Бог простить і підтримає нас усіх!) дивилися на нього, коли він висів під чужим сонцем на зеленій шибениці з пальми; це вони з усією ненавистю молилися, щоб він потрапив просто в пекло.
Лишень двоє мандрівників дійшли до хребта пагорба, назустріч їм засяяло яскраве світло, котре пробивалося крізь червоні штори англійського готелю. Готель стояв обабіч дороги і гостинно запрошував мандрівників. Троє дверей були відчинені, і навіть з того місця, де стояли отець Бравн і Фламбо, було чути сміх і розмови людей, котрі цієї ночі були щасливими.
— Далі не варто й продовжувати, — сказав отець Бравн. — Вони судили його там, у глушині, і відразу ж покарали, а потім заради чести Англії — його доньки заприсяглися мовчати до кінця своїх днів про повний гаманець зрадника та зламану шпагу вбивці. Можливо (Боже, допоможи їм!), вони навіть намагалися забути про це. Забудьмо й ми. А ось і наш готель.