— Розумієте, — сказав отець Бравн, скромно кліпаючи очима, — я зовсім не впевнений, що веселість Армстронґа була приємна для інших мешканців цього будинку. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого чудового старигана, а от я в цьому не впевнений; ne nos inducas in tentationem.[11] Якби я і вбив когось, — просто додав священик, — то це був би якийсь оптиміст.
— Чому? — здивовано вигукнув Мертон. — Ви вважаєте, що люди недолюблюють веселість?
— Люди люблять, коли хтось часто сміється, — відповів отець Бравн, — та я не думаю, що вони люблять, коли хтось постійно посміхається. Веселість без гумору — дуже надоідлива справа.
Якийсь час вони йшли мовчки вздовж зеленого пагорба над залізницею, а коли дійшли до довгої тіні будинку Армстронґів, отець Бравн раптом сказав, ніби хотів відігнати від себе неприємну думку, а не висловити її серйозно:
— Звичайно ж, у вживанні алкоголю немає нічого ні доброго, ні поганого. Та чомусь мені видається, що таким людям, як Армстронґ, інколи треба випити келих вина, щоб стати трохи сумнішими.
Шеф Мертона, сивий і дуже здібний детектив на ім’я Ґільдер, стояв на зеленому пагорбі, чекав на слідчого і розмовляв з Патриком Ройсом, величезні плечі і щетиниста борода котрого виднілися над його головою. Це було дуже помітно ще й тому, що Ройс завжди ходив сутулячись і, коли йшов у своїх церковних чи домашніх справах, то ступав важко й скромно, ніби буйвол, котрий тягне тарантас для прогулянок.
Помітивши священика, Ройс із незвичайною для нього привітністю підняв голову й відвів його на кілька кроків убік. Тим часом Мертон доволі шанобливо, але й із хлопчачою нетерплячістю звернувся до старшого детектива:
— І як, містере Ґільдер, наскільки ви наблизилися до відкриття цієї таємниці?
— Це не таємниця, — відповів Ґільдер і сонно подивився на граків.
— Ну, принаймні для мене якась таємниця тут є, — посміхаючись, відповів Мертон.
— Все доволі просто, мій хлопче, — промовив старший детектив, погладжуючи сиву загострену борідку. — Через три хвилини після того, як ви на прохання містера Ройса пішли покликати священика, все стало зрозуміло. Ви знаєте того слугу в чорних рукавицях, котрий зупинив потяг?
— Знаю, звичайно ж. Коли бачу його, мені аж моторошно стає.
— Так ось, — промовив Гільдер, — коли потяг від’їхав, цей чоловік зник. От такий-от холоднокровний убивця. Втік на потягу, котрий поїхав сповістити поліцію.
— Тобто ви повністю впевнені, що це він убив свого господаря? — перепитав молодший детектив.
— Так, синку, я повністю впевнений, — сухо відповів Ґільдер, — хоча б через таку дріб’язкову причину, що він украв з письмового столу господаря двадцять тисяч фунтів готівкою. Ні, тепер є лише одна річ, котру потрібно з’ясувати — як він убив Армстронґа. Виглядає на те, що череп проламали якимось важким предметом, але поблизу ніяких подібних речей не виявлено, а вбивця навряд чи втік разом зі знаряддям убивства, хіба що воно мале й не привертало уваги.
— Можливо, воно надто велике, щоб привернути увагу, — сказав священик, дивно хихочучи.
Почувши таку дурницю, Ґільдер повернувся й суворо запитав отця Бравна, що він мав на увазі.
— Я знаю, що висловився трохи безглуздо, — примирливо сказав отець Бравн. — Це як у чарівній казці. Та бідного Армстронґа було вбито величезною зеленою палицею, котра надто велика, щоб її побачити, переважно всі її називають землею. Він розбився, бо впав на цей зелений пагорб, на котрому ми стоїмо.
— Про що це ви? — швидко запитав детектив.
Отець Бравн повернув обличчя, котре нагадувало місяць уповні, до фасаду будинку й подивився вгору, часто кліпаючи. Всі слідкували за його поглядом і побачили, що вгорі цієї глухої частини будинку, в мансарді, навстіж відчинене вікно.