Здавалося, що на тому ж місці, де зупинили навалу пращури силою хреста, який простояв тут віки, це скреготання споконвічного каменю під руками яничара накликало нову орду. Ні, радше оті червоні комунари й були тією ордою, що змітала з благодатного тіла землі ці духовні щеплення проти зарази.
За хрест у статарщеному поселенні Паша отримав свою першу грамоту вже не райкому, а обкому комсомолу. В обласному центрі гармидер підняв якийсь археолог, що називав хрест на околиці Дубрівки найдавнішим пам’ятником християнства у Передкарпатті.
Компетентні органи швидко стулили цьому мудрагелеві пельку, а Паша був йому невимовно вдячний. По-перше, науково засвідчив вагу і значення його історичної праці. А зрештою, якби не він, якби не його ґвалт, не бачити йому грамоти.
Сам по собі – папірець із зображенням усіх орденів ленінського комсомолу, але який символ! Його помітили десь там у глухомані, оцінили, взяли на замітку із позначкою «перспективний». Хрести ламати – не дрова рубати. І партія дала оцінку тому, на кого вона може спертися.
Бальтазар останнім часом, відколи згоріла ксьондзова плебанія і замість майора до села прислали попом якогось іншого кагебешного кадета, до церкви ходити припинив. А невдовзі, у Страсну п’ятницю, коли жалібно задзвонили дзвони і закалатали біля церкви дерев’яні віщуни, Ярема встав ще до схід сонця. І коли вже добре розвиднілося, люди побачили диво.
Спочатку зупинялися всі перехожі, а відтак збіглося до обійстя Бальтазарів усе село. Посеред паркана від дороги кедрівський скульптор явив світові свій шедевр. Було це творіння в дереві, яскраво-білому, свіжому і непорочному.
Такого образа селяни не бачили ні наяву, ні в молитовниках. То було зображення Марії зі знятим із хреста Ісусом на руках. Здавалося, з очей Божої Матері, вмитих невимовним горем, скрапували криваві сльози. А її Син, Богочоловік, завмер в обіймах Богородиці, знайшовши в її долонях останній прихисток у цьому скаженому, озвірілому світі.
Про те, що Бальтазар має божественний дар до малювання і цей дар тримає славу галицького художнього скла, знали всі його земляки. Але у своєму саду – не Гетсиманському, а українському – одухотворений цим благословенням селянин сотворив живий образ найвищого вияву Христового страждання за гріхи людства.
Рукотворна ікона в дереві промовляла до всіх сущих, проймаючи до найглибших сокровень душі. Мимоволі перед хатою скликаний цим випроміненням Христової жертви люд прикляк на коліна і почав молитися. Відтак печаль людська найсумнішої на планеті п’ятниці вибухнула симфонією всесвітнього розпачу.
Може, усю тисячу християнських літ Кедрівка возносила до небес цю пісенну скорботу, але, напевно, ще ніколи в ній не було стільки болю, розділеного з Ісусом. Кожна селянська мати, що також умивалася сльозами перед образом, неначе зливалася всім своїм єством із Божою Матір’ю. Бо та тяженька година комуністичного диявольства чорною хмарою зависала над християнською Україною, і здавалося, Страсна п’ятниця, що прийшла сюди у 1944-му, терзає безнастанно з тієї чорної миті карпатських спадкоємців Дніпрової купелі.
Кедрівський живописець назвав свій образ, як голосила душа його односельців, «Страждальна мати». Напевно, він не знав достеменно з історії світового іконопису, бо ніколи не був у соборі Святого Петра в Римі, що там знаходиться точно такий самий образ уславленої у віках скульптури «Пієта». Створив її у 24-річному віці знаменитий Мікеланджело, після чого навіки ввійшов в історію світового мистецтва як геніальний художник.
Кедрівський самородок, слава якого сягала не далі його села, не знав, що ця рання робота одного з найвидатніших майстрів образотворчого мистецтва визнана найгеніальнішим твором в історії світової скульптури усіх часів і народів.
Очевидно, йому, Бальтазарові, було байдуже до золотих лаврів Мікеланджело. Але він плакав від щастя, споглядаючи, як його благословенне одкровення в дереві воскрешає пригнічені душі рідного йому люду і розкриває навстіж їхні зболені серця, немов вранішнє проміння крокуючого ввись сонця розкриває до світла і тепла вмиті росою квіти на вбогому селянському обійсті.