Спить? — запитала княгиня.— От тобі й «пані серця».
Миліша вона мені сонна, аніж інша в танці,— відповів Збишко, сидячи рівно й нерухомо, щоб не розбудити дівчини.
Та її не розбудили навіть музика і співи піснярів. Одні притупували в такт музиці, інші вторували, брязкаючи мисками, та чим дужчий був гомін, тим міцніше вона спала, з відкритим як у рибки ротом.
Прокинулась аж тоді, коли заспівали півні та задзвонили в костьолі дзвони, і всі повставали з лав і загукали:
На утреню! На утреню!
Підемо пішки на славу господню,— сказала княгиня.
І, взявши за руку розбуджену Данусю, перша вийшла з корчми, а за нею висипав увесь двір.
Ніч уже побіліла. На сході ледь помітно прояснювалось небо; зелене вгорі, воно рожевіло знизу, по самому обрії ширилась вузенька золота стьожка. Місяць на заході наче втікав від зорі. Світанок ставав уже рожевий, ясніший. Світ прокидався мокрий від краплистої роси, радісний і свіжий.
Дав бог погоду, але спека буде страшенна, — казали придворні княгині.
Байдуже,— заспокоював їх пан з Длуголясу, — виспимося в абатстві, а до Кракова приїдемо надвечір.
—Напевне знову на бенкет.
— Там зараз що день — то бенкет, а після пологів та турнірів буде їх ще більше.
—Побачимо, як себе покаже Данусин рицар.
—Ого, то якісь міцнющі люди!.. Чули, що вони розказували про ту бійку вчотирьох?
— Може, вони пристануть до нашого двору, бо он про щось радяться між собою.
А вони й справді радились, бо старий Мацько не дуже був радий з того, що сталося; через те навмисне відстав, щоб вільніше поговорити.
—Правду кажучи,— говорив він,— ніякої користітобі з того нема. Я вже якось до короля протовплюся, хоч би й з оцим двором, і, може, щось дістану. Дуже б мені хотілося одержати якийсь хоч невеликий замок або городок... Але побачимо. Богданець, само собою зрозуміло, з застави викупимо, бо чим батьки володіли, тим
і нам володіти належить. Але де взяти хлопів? Тих, що абат оселив, він назад візьме, а земля без хлопів — ніщо. Отож слухай, що я тобі казатиму: ти собі давай, кому хочеш, обітницю чи не давай, а з паном з Мельштина йди до князя Вітольда в похід на татар. Якщо похід оголосять ще до родин, ти ні родин, ні герців рицарських не жди, а зараз же їдь, бо там можна чимось поживитися. Тобі відомо, який князь Вітольд щедрий, а до того ж, він тебе знає. Як будеш шануватися, то добре обдарує. А найперше, дай боже, невільників можеш набрати безліч. Татар тих, як комах на світі. Коли переможете, то припаде по копі на кожного.
Тут Мацько, що був жадібний до землі та хлопів, почав мріяти:
—Боже мій! Пригнати б з п'ятдесят хлопів та оселити в Богданці! Викорчували б чимало, лісу. Розбагатіли б ми обидва. А ти мусиш знати, що ніде стільки їх не набереш, скільки там можна набрати! Але Збишко похитав головою.
Еге ж! Наловлю конятників, що їдять кінське падло та не вміють коло землі робити! Яка з них користь у Богданці?.. До того ж, я на три німецьких гребені заприсягся. Де ж я їх знайду в татар?
Заприсягся, бо дурний, та така й обітниця твоя.
А моя рицарська честь? Що ж робити?
А як було з Рингаллою?
Рингалла князя отруїла, і пустельник звільнив мене від обітниці.
То й тепер у Тинці тебе абат звільнить. Вже ж абат ліпший за пустельника, бо той більше на розбійника скидався, ніж на ченця.
А я не хочу.
Мацько спинився і спитав сердито:
Ну, то як же воно буде?
Їдьте собі самі до Вітольда, а я не поїду.
Ах ти, кнехт! А хто вклониться королю? І тобі не жаль моїх старих кісток?
На ваші кістки дерево звалиться і то їх не поламає. Та хоч би мені й жаль було вас, однак не хочу до Вітольда.
Що ж ти робитимеш? Сокольничим чи, може, піснярем при мазовецькому дворі зостанешся?
— А як сокольничим, то що в цьому поганого? Коли хочете бурчати, замість мене слухати, то бурчіть собі.
Куди ти поїдеш? А про Богданець тобі байдуже? Пазурами будеш в ньому орати? Без хлопів?
Неправда! Ловко ви ото вигадали з татарами. Ви чули, як русини говорили, що тих татар стільки візьмеш, скільки на полі вбитих лежить, а невільника ніхто не зловить, бо татарина в степу не доженеш. Чим же ти його доганятимеш? Отими важкими огирями, що ми у німців взяли? От бачите! А здобич яку візьмеш? Паршиві кожухи і більш нічого. Ото б я вже багачем до Богданця приїхав! Ото б мене тоді комесом назвали!
Мацько замовк, бо в словах Збишка було багато правди, і заговорив через деякий час:
—Але князь Вітольд нагородив би тебе.