Я б у Шльонськ до Яська
Зараз полетіла.
Юранд хотів озватися, викрикнути кохане ім'я, але слова застрягли в горлі, немов його стиснув залізний обруч. Раптова хвиля болю, сліз, туги й горя піднялася в його грудях, він кинувся обличчям у сніг і в захваті почав волати до неба, наче проказував подячну молитву:
—О господи! Значить, я чую ще мою дитину!
О Ісусе!..
І ридання потрясли його могутнє тіло.
А вгорі тужливий голос співав далі серед нічної
тиші:
Полетіла б, сіла
У Шльонську на тину:
— Привітай же, Яську,
Вбогу сиротину!..
Вранці товстий бородатий німецький кнехт почав штовхати ногою в стегно рицаря, що лежав під брамою.
—Вставай, собако!.. Брама відчинена, і комтур наказав тобі стати перед ним.
Юранд немов пробудився від сну. Не вхопив кнехта за горло, не роздавив його в своїх залізних руках, обличчя його було спокійне і майже покірне; встав і, не мовивши ні слова, пішов за солдатом у браму.
І як тільки пройшов її, за ним почувся брязкіт ланцюгів і підйомний міст почав підійматися вгору, а в самій брамі опустилися важкі залізні грати...
Опинившись у дворі замка, Юранд спочатку не знав, куди йти, бо кнехт, який провів його через браму, залишив його й пішов до стаєнь. Правда, біля мурів поодинці й купками стояли солдати, але обличчя їх були такі зухвалі, а погляди такі глузливі, що рицареві легко було догадатись: вони не покажуть йому дороги, а коли й відкажуть на запитання, то хіба грубістю або образою.
Декотрі сміялися, тикаючи на нього пальцями; інші, як і вчора, почали кидати снігом. Нарешті він помітив більші з-поміж інших двері, над якими на камені було вирізьблене розп'яття, і попрямував до них, вважаючи, що коли комтур і старшина перебувають в іншій частині замка або в інших кімнатах, то мусить же хтось завернути його з хибного шляху.
Так воно й сталося. В ту мить, коли Юранд наблизився до дверей, вони раптом відчинилися, і з них вийшов юнак з голеною, як у кліриків, головою, але в світській одежі, й запитав:
Ви, пане, Юранд із Спихова?
Так.
—Побожний комтур наказав мені провести вас. Ідіть за мною.
Юнак повів його через великі склеписті сіни до сходів. Перед сходами він затримався й, оглянувши Юранда з ніг до голови, знову запитав:
—При вас нема ніякої зброї? Мені наказано вас обшукати.
Юранд підняв руки вгору, щоб провідник міг добре оглянути всю його постать, і відповів:
—Вчора я віддав усе.
Провідник стишив голос і майже пошепки сказав:
—Тоді остерігайтеся вибухнути гнівом, бо над вами сила й насильство.
—Але також і воля божа,— відповів Юранд. Сказавши це, він уважно подивився на провідника
і, спостерігши в його обличчі щось схоже на жалість і співчуття, сказав:
—В твоїх очах, юначе, видно порядність. Чи даси ти мені щиру відповідь на моє запитання?
—Швидше, пане,— відповів провідник.
Чи віддадуть вони, мою дитину в обмін за мене? Хлопчак здивовано звів брови:
То це ваша дитина тут?
Дочка.
Ота панна в вежі над брамою?
—Так. Вони обіцяли відпустити її, коли я сам віддамся їм в руки.
Провідник зробив знак рукою, що нічого не знає, але на обличчі його позначилися неспокій і сумнів. А Юранд спитав ще:
Чи правда, що її стережуть Шомберг і Маркварт?
Цих братів немає в замку. А ви, пане, визвольте її перш, ніж видужає староста Данфельд.
Почувши це, Юранд затремтів, проте вже не мав часу ні про що питати, бо вони підійшли до залу на другому поверсі, де Юранд мав стати перед щитнинським старостою. Відчинивши двері, юнак одійшов назад до сходів.
Рицар із Спихова увійшов і опинився в просторій темній кімнаті, тому що скляні, оправлені в свинець кульки пропускали мало світла, а зимовий день був хмурний. Правда, в другому кінці кімнати в великому каміні горів вогонь, але сирі поліна давали мало полум'я. Аж через деякий час, коли очі Юранда звикли до сутінків, він помітив у глибині кімнати стіл і за ним рицарів, а поза ними цілий гурт оружних зброєносців та кнехтів, поміж якими замковий блазень держав на ланцюгу ручного ведмедя.
Юранд колись бився з Данфельдом, а потім двічі бачив його в ролі посла при дворі мазовецького князя, але з того часу вже минуло кілька років; незважаючи на сутінки, він пізнав його відразу й по повноті, і по обличчю, нарешті, по тому, що той сидів за столом посередині, в кріслі з поручнями, тримаючи на одному з них руку в лубку. Праворуч від нього сидів старий Зігфрід де Леве з Інсборка, непримиренний ворог польського народу взагалі і особливо Юранда з Спихова; ліворуч сиділи молодші брати Готфрід і Ротгер. Данфельд запросив їх навмисне, щоб бачити його тріумф над грізним ворогом, а разом з тим навтішалися плодами зради, яку вони спільно замислили й допомогли доконати. Тепер вони спокійнісінько сиділи, одягнені в темну одежу з м'якого сукна, з легкими мечами при боці — радісні, певні себе, і поглядали на Юранда з тією пихою і незмірною погордою, яку завжди носили в серцях до слабших і переможених.