І через деякий час справді задзвеніли високі дзбани, а темний зал сповнився духом пивної піни. Розвеселившись, комтур сказав: «Воно, власне, й добре, нехай не думає, що його поганьблення така вже важлива річ!» Вони знову підходили до нього і, штовхаючи кухлями під бороду, казали: «Хотів би й ти випити, мазурське мурло!», а деякі, наливаючи на долоні пива, бризкали йому ним в очі. А він стояв серед них затурканий, ослаблий; нарешті, почуваючи, що більш не витримає, рушив до старого Зігфріда й почав голосно кричати, щоб заглушити гомін у залі:
—Задля мук спасителя, задля спасіння душі віддайте мені мою дитину, як обіцяли!
Він хотів ухопити праву руку старого комтура, але той швидко відступив од нього і сказав:
—Говори на відстані, невільнику! Чого ти хочеш? _— Я випустив з неволі Бергова і прийшов сам, а ви
обіцяли за це віддати мені дочку, яка тут у вас перебуває.
Хто тобі обіцяв? — спитав Данфельд.
По совісті й вірі — ти, комтуре!
Свідків у тебе нема, але вони й не потрібні, коли йдеться про честь і слово.
Заради твоєї честі! Заради честі Ордену! — вигукнув Юранд.
В такому разі дочку тобі віддадуть! — відповів Данфельд.
Потім він звернувся до присутніх і сказав:
—Все, що тут його спіткало,— невинна іграшка проти його лихих вчинків і злочинів. Та коли ми обіцяли повернути йому дочку, якщо він з'явиться й упокориться нам, то знайте, що слово хрестоносця має бути таким незламним, як і боже слово, і що тій дівці, яку ви відбили у розбійників, зараз даруємо волю, а після належної покути за гріхи проти Ордену дозволимо повернутися додому і йому.
Декотрих ці слова здивували: знаючи Данфельда і його давню ненависть до Юранда, вони не сподівалися від нього такої порядності. Тому старий Зігфрід, а також Ротгер і брат Готфрід поглядали на нього, здивовано зводячи брови та морщачи лоби, але Данфельд удав, ніби не бачить тих запитальних поглядів, і сказав:
—Твою дочку ми одішлемо з охороною, а ти зостанешся тут, поки наша охорона не повернеться безпечно та поки не заплатиш викупу.
Юранд сам трохи здивувався, бо вже втратив був надію, що його самопожертва чимось допоможе Данусі, тому майже з вдячністю глянув на Данфельда й відповів:
—Бог тобі віддячить, комтуре!
—Знай, які ми, Христові рицарі,— сказав Данфельд. На це Юранд відповів:
Звичайно, він всемилосердний! Але я довгий час не бачив дочки, тому прошу дозволу подивитись на неї й благословити.
Не інакше, як в присутності нас усіх, щоб ми були свідками нашої віри й милості.
Сказавши це, Данфельд звелів замковому зброєносцеві привести Данусю, а сам підійшов до де Леве, Ротгер а і Готфріда, які обступили його й почали з ним жваву розмову.
—Не заперечую, хоч і мав інший намір,— промовив старий Зігфрід.
А запальний, відомий хоробрістю й підступністю
Ротгер сказав:
—Як так? Не тільки дівку, а й цього диявольського пса випустиш, щоб знов кусався?
Він тебе ще не так укусить! — вигукнув Готфрід.
Нічого... заплатить викуп! — недбало відказав Данфельд.
Нехай би він оддав чисто все, то однак за рік удвоє злупить.
Не заперечую щодо дівчини,—повторив Зігфрід,— але від цього вовка не раз ще плакатимуть орденські овечки.
—А наше слово? — усміхаючись, спитав Данфельд. — Говорилося інакше...
Данфельд здвигнув плечима.
—Мало вам було втіхи? —запитав він.—Хочете більше?
Кнехти знов оточили Юранда й почали вихваляти благородний вчинок Данфельда, що свідчив про доброзвичайність всіх членів Ордену:
—А що, розбишако! сказав капітан замкових лучників.— Твої поганські товариші не так вчинили б з нашим християнським рицарем!
—Хіба ти не пив нашої крові?
— А ми тобі за камінь хлібом платимо...
Але Юранд уже не зважав ні на пиху, ні на погорду в їх словах: серце його розчулилось, очі змокріли. Він сподівався, що от-от побачить Данусю і.побачить саме з їхньої ласки, тому дивився на них майже з жалем і, нарешті, відповів:
—Правда! Правда! Бував я з вами жорстоким, але... ніколи не був зрадливим.
В цей час у другому кінці залу раптом залунав голос: «Ведуть дівку!» —і все одразу затихло. Солдати розступились на два боки, бо жоден з них досі не бачив Юрандівни, оскільки Данфельд завжди зберігав у таємниці свої вчинки; більшість навіть не знала, що вона перебуває в замку, а ті, котрі знали, пошепки розказували іншим про її надзвичайну вроду. Тепер всі очі звернулись до дверей, з яких вона мала вийти.