Зігфрід знову сплів пальці над головою:
—І все це наробив один чоловік... Дух світлості, оборони Орден, коли дійде до великої війни з цим вов-
чим плем'ям!
Ротгер звів очі вгору, ніби щось пригадуючи, і сказав:
—Чув я під Вільною, як самбійський війт казав своєму братові, магістрові: «Якщо не розпочнеш великої війни і не винищиш їх так, щоб і згадки про них не лишилось,— тоді лихо буде нам і нашому народові».
—Дай боже таку війну, щоб зустрітися з ними! —і сказав один з шляхетних новаків.
Зігфрід подивився на нього довгим поглядом, немов хотів сказати: «Ти міг би вже й тут зустрітися з одним з них», але, бачачи миршаву й молоду постать новака, а може, згадавши, що й сам, славетний і відважний, не хотів іти на певну смерть, вирішив не докоряти і сказав:
Хто з вас бачив Юранда? — Я,— відповів де Бергов.
Живий він?
—Живий. Лежить у тій самій сіті, в яку ми його заплутали. Коли опам'ятався, кнехти хотіли добити. його, але капелан не дозволив.
— Добивати не можна. Він знатна серед своїх людина, зчинився б страшенний галас,— заперечив Зігфрід.— Мабуть, не вдасться також приховати того, що сталося, бо надто багато було свідків.
—Як же ми маємо говорити і що робити? — запитав Ротгер.
Зігфрід задумався, а потім сказав:
— Ви, шляхетний графе де Бергов, поїдете в Мальборг до магістра. Ви були у Юранда в неволі і є гостем Ордену. Як гостеві, котрому не обов'язково тримати сторону Ордену, вам повірять швидше. Кажіть, що бачили, як Данфельд, одбивши у пограничних розбійників якусь дівчину і гадаючи, що то Юрандова дочка, повідомив про це Юранда, а той прибув до Щитна, і... що було далі—самі знаєте...
—Вибачте, побожний комтуре,— сказав де Бергов.— Тяжкі муки терпів я в неволі в Спихові і як гість ваш завжди хотів би свідчити на вашу користь, але для спокою мого сумління скажіть мені: невже в Щитні не було справжньої Юрандівни і чи не Данфельдова зрада довела до шаленства її страшного батька?
Зігфрід де Леве на хвилину завагався. Він глибоко ненавидів польський народ, був жорстокий, може, навіть жорстокіший за Данфельда, і хижий, коли йшлося про Орден, і пихатий та зажерливий, але він не любив дрібного крутійства. Найбільшою гіркотою і прикрістю його життя було те, що останнім часом дрібне крутійство через безкарність і сваволю дуже поширилось і вкоренилося в Ордені. Тому запитання де Бергова зачепило цю найболючішу сторону його душі, і він довго мовчав, перш ніж відповісти:
Данфельд стоїть перед богом, і бог його судитиме, а ви, графе, коли спитають вашої думки, кажіть, що хочете: якщо спитають про те, що ви бачили на власні очі, то скажете, що, перш ніж ми обплутали сіткою оскаженілого воїна, бачили дев'ять трупів, крім поранених, а поміж ними трупи Данфельда, брата Готфріда, фон Брахта і Х'юга, і двох шляхетних юнаків... Дай їм боже царство небесне. Амінь!
Амінь! Амінь! — знову повторили новаки.
І скажіть також,— додав Зігфрід,— що хоч Данфельд і хотів притиснути ворога Ордену, проте ніхто перший на Юранда меча не підняв.
Казатиму тільки те, що бачив на власні очі,— відказав де Бергов.
А опівночі будьте в каплиці, куди прийдемо й ми молитися за душі померлих,— відказав Зігфрід.
Він простягнув де Бергову руку, щоб подякувати і разом попрощатись, бо йому хотілося зостатись і порадитись лише з братом Ротгером, котрого він любив, як може любити батько єдиного сина. В Ордені з приводу цієї незвичайної любові ходили різні здогади, але ніхто нічого напевне не знав, тим більше, що рицар, якого Ротгер вважав за батька, жив ще в своєму невеликому замку в Німеччині й ніколи не зрікався сина.
Коли де Бергов вийшов, Зігфрід випровадив також і двох новаків під тим приводом, що вони мали простежити за спорудженням трун для побитих Юрандом простих кнехтів; як тільки двері за ними зачинилися, він одразу звернувся до Ротгера і сказав:
— Слухай, що я казатиму: є тільки один спосіб, аби жодна жива душа ніколи не довідалась, що справжня Юрандівна була у нас.
Це буде не трудно,—відповів Ротгер,—бо про те,що вона тут, ніхто не знав, крім Данфельда, Готфріда, нас двох та тієї орденської служки, яка її доглядає. Людей, котрі привезли її з лісового палацу, Данфельд наказав понапувати вином і повішати. Серед залоги були такі, котрі про щось догадувались, але їх спантеличила ота дівка-недоумок, і вони тепер самі не знають, чи то ми помилились, чи якийсь чарівник справді підмінив Юрандівну.
Це добре,— сказав Зігфрід.
Я вже думав, шляхетний комтуре, оскільки Данфельд мертвий, чи не звалити всю провину на нього...