— Коли маєш казати ще щось, то кажи.
— Хотів би, ваша милость... — відповів чех, —хотів би, значить, ще запитати, що маю говорити людям?
—Яким людям?
—Ну, не в Богданці, а навколишнім... Вони ж також захочуть знати.
Збишко, що вирішив ні з чим не критися, глянув на нього і сказав:
— Ти турбуєшся не про людей, а про Ягенку із Згожелиць.
Чех почервонів, потім трохи зблід і відповів: — Про неї, пане.
— А звідки ти знаєш, чи не вийшла вона заміж за Чтана з Рогова або за Вілька з Бжозової?
—Панянка не вийшла ні за кого, — рішуче відповів зброєносець.
Абат міг наказати їй вийти.
Абат слухає панянку, а не вона його.
—То чого ж ти хочеш? Кажи їй правду так само, як усім іншим.
Чех уклонився і вийшов трохи сердитий.
—Дай боже, — казав він сам до себе, маючи на увазі Збишка, щоб вона тебе забула. Дай їй боже ще кращого за тебе. Але якщо не забула, то скажу їй, що ти жонатий, тільки без жінки, і що швидше овдовієш, ніж ляжеш з нею на постіль.
Зброєносець прив'язався до Збишка, жалів і Данусю, але над усе любив Ягенку, і з того часу, як довідався в Цеханові про одруження Збишка, носив у серці гіркоту й біль.
— Дасть бог, ти раніш овдовієш! — повторив він. Але далі йому прийшли до голови інші і, мабуть, приємніші думки, бо, йдучи до коней, він промовив:
—Слава богу, хоч у ноги їй поклонюся. Тимчасом Збишко рвався в дорогу й нетерпеливився:
тому що у нього не було іншої роботи, вій просто мучився, весь час думаючи про Данусю і Юранда. Але треба було залишитися в Спихові хоч би переночувати, щоб дати можливість відпочити панові де Лоршеві та приготуватися в далеку дорогу. Він і сам був надмірно стомлений поєдинком, дорогою, безсонням та горем. Була вже пізня ніч, коли він кинувся на тверду Юрандову постіль, сподіваючись хоч трохи заснути. Проте не встиг і склепити очей, як у двері до нього постукав Сандерус і, вклонившися, сказав:
—Пане, ви врятували мені життя, і коло вас мені було так добре, як уже давно не бувало. Тепер господь послав вам великий маєток, і ви стали багатші, ніж були, та й скарбниця спиховська не порожня. Дайте мені, пане, скільки ваша ласка, грошей, і я піду в Пруссію, від замка до замка, може, чимось прислужуся вам..
В першу хвилину Збишко хотів був вигнати його з кімнати, але, подумавши, видобув з дорожньої грошової торби чималу калитку, кинув йому і сказав;
Бери і йди! Якщо ти шельма — обдуриш, якщо чесна людина — прислужишся.
Як шельма, я обдурю, пане,— сказав Сандерус,— тільки не вас, а чесно прислужуся — вам.
Зігфрід де Леве саме мав виїжджати до Мальборга, коли поштовий слуга несподівано приніс йому листа від Ротгера з вістями з мазовецького двору.
Ці вісті до глибини душі схвилювали старого хрестоносця. З листа насамперед видно було, що Ротгер якнайкраще висвітлив перед князем і повів справу Юранда. Зігфрід усміхнувся, читаючи, як Ротгер навіть зажадав, щоб за вчинені Орденові кривди князь віддав хрестоносцям Спихов. Натомість у другій частині листа новини були несподівані і менш сприятливі. Ротгер повідомляв, що для переконливішого доказу про непричетність Ордену до викрадення Юрандівпи він кинув мазовецьким рицарям рукавичку, викликаючи кожного, хто не вірить його словам, на суд божий, тобто на бійку в присутності всього двору... «Жодний рицар, не підняв рукавички,— писав далі Ротгер,— бо всі вони знали, що на нашу користь свідчив лист самого Юранда, отож боялися справедливості божої, але в цей час відкілясь з'явився отой юнак, якого ми бачили в лісовому палаці, і прийняв мій виклик. Отож, не дивуйтеся, побожний і мудрий брате, що я повернусь назад днів на два або три пізніше, бо сам викликав, то мушу, битися. Оскільки я зробив це на славу Ордену, то маю надію, що ні вели-
кий магістр, ні ви, кого я шаную і люблю синівською любов'ю, не обвинувачуватимете мене. Супротивник мій просто дитина, а для мене, як ви знаєте, герць не новина, тому я без зусилля проллю цю кров на славу Ордену, з допомогою Ісуса Христа, який, звичайно, більше піклується про тих, хто носить його хрест, аніж про якогось там Юранда чи про кривди одної мізерної дівки мазурського племені!»
Игфріда насамперед здивувала звістка, що Юрандівна заміжня. Старий комтур навіть занепокоївся тим, що в Спихові може осісти новий жорстокий і грізний ворог. «Очевидно, — подумав хрестоносець, — він не відмовиться від помсти, а тим більше, коли б знайшов жінку та довідався від неї, що ми викрали її з лісового палацу! До того ж, одразу виявилось би, що ми заманили Юранда, аби його занапастити, і що дочки йому ніхто й не думав віддавати». Тут Зігфріду де Леве спало на думку, що після листів князя великий магістр напевне накаже зробити обшук в Щитні, хоч би для того, щоб виправдатись перед князем. Адже й магістрові й капітулу йшлося про те, щоб в разі війни з могутнім польським королем мазовецькі князі не брали в ній участі. Крім князівського війська, не останню силу становила численна й войовнича мазовецька шляхта, якою не можна було нехтувати. Мир з мазовецькими князями забезпечував на величезній відстані орденську границю і давав можливість хрестоносцям зосередити свої сили. Про це не раз говорили в Мальборзі, не раз втішалися надією, що після перемоги над польським королем знайдеться якийсь привід і для війни з Мазовією, тоді вже ніяка сила не вирве цієї країни з рук хрестоносців. Це був певний і великий розрахунок, тому Зігфрід не мав сумніву, що тепер магістр зробить усе, аби не дратувати князя Януша, тим більше, що його, одруженого з дочкою Кейстута, важче було привернути на свій бік, ніж Земовіта плоцького, дружина якого, невідомо чому, була цілком віддана Орденові.