Чого ж ти хочеш?
А вона стиха відповіла:
—Візьміть мене з собою.
Хоч Мацькові не трудно було догадатись, чим скінчиться розмова, він все-таки дуже здивувався, спинив коня і вигукнув:
—Бійся бога, Ягенко!
Вона схилила голову й несміливо та -сумно відповіла:
— Дорогий ви мій! Краще вже я скажу правду, ніж маю таїтися. І Глава, і ви кажете, що Збишко тієї вже ніколи не знайде, а чех сподівається ще й на гірше. Богом присягаюся, що не зичу їй ніякого зла. Хай її, нещасну, там матір божа береже і врятує. Миліша вона за мене була Збишкові, то що ж подієш: така моя доля. Але, знаєте, поки її Збишко не знайде, або, як ви певні, ніколи не знайде, то... то...
—То що? — спитав Мацько, бачачи, що дівчина все більше бентежиться.
—То я не хочу бути ні Чтанова, ні Вількова, ні будь-чия.
Мацько задоволено зітхнув.
А я вже думав, що ти його забула,—сказав він. Вона зітхнула ще сумніше:
Ех!..
— То чого ж ти хочеш? Як же я тебе візьму до хрестоносців?
—Не обов'язково до хрестоносців. Я тепер поїхала б хоч би до абата, котрий лежить в Серадзі хворий. У нього немає там жодної близької душі, бо шпільмани напевне більше пильнують дзбана, ніж його, а він же мій хрещений батько і благодійник. А коли б він був навіть здоровий, то однак я шукала б його опіки, тому що люди його бояться.
Проти цього я не буду заперечувати,— сказав Мацько, який по суті радий був з такого вирішення Ягенки, бо, добре знаючи хрестоносців, вірив, що Дануся з їхніх рук живою не вийде.— Тільки скажу тобі, що в дорозі з дівкою великий клопіт.
Може, з іншою, а не зі мною. Досі я ще ні з, ким на герці не билася, але мені не звикати стріляти з самостріла або зносити труднощі на ловах. Як треба, то треба, не бійтеся. Візьму Яськову одежу, на волосся понтлик, почеплю невеликий меч та й поїду. Ясько хоч і молодший, але ні на волосину не менший, а обличчям так на мене схожий, що коли ми наряджалися на запусти, то й покійний татусь не міг сказати, де він, а де я... Побачите, що мене не впізнає ні абат, ні хто інший.
Навіть Збишко?
Якщо я його побачу...
Мацько на хвилину задумався, потім раптом усміхнувся і сказав:
А Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова, мабуть, показяться!
Нехай собі казяться. Гірше те, що можуть за нами поїхати.
Ну, не бійся. Я старий, але краще мені під руку не потрапляти. І всім Градам теж!.. Хто такий Збишко, вони вже скуштували.
Так розмовляючи, вони приїхали до Кшесні. В костьолі був і старий Вільк з Бжозової, котрий врядигоди похмуро поглядав на Мацька, але той на це не зважав. З легким серцем повертався Мацько з Ягенкою після меси додому. Але "коли вони попрощалися на перехресті й він опинився сам у Богданці, йому в голову почали приходити не такі веселі думки. Він розумів, що в разі відсутності Ягенки ні Згожелицям, ні її рідні нічого не загрожує. «До дівки вони чіплялися б,— думав він,— бо то інша річ, але на сиріт або на їхнє майно руки не підіймуть, тому що вкрили б себе страшною ганьбою, і кожна жива людина рушила б на них, як на справжніх вовків. Але Богданець залишиться напризволяще!.. Кіпці на межах позасипають, майно порозтягають, кметів попереманюють!.. Дасть бог, повернуся, повідбиваю, пошлю вимоги і притягну до суду, бо в нас править не тільки кулак, а й закон... Але чи ж повернуся я і коли повернуся?.. Вони на мене люті, що я до дівки їх не допускаю, а як вона поїде зі мною, то розлютуються ще гірше».
І йому, стало дуже жаль Богданця, в якому він так добре загосподарював, а тепер був певний, що коли повернеться, то застане пустку і руїни.
«Що ж, треба щось придумати», вирішив Мацько.
І він після обіду звелів осідлати коня і поїхав просто до Бжозової.
Приїхав уже смерком. Старий Вільк сидів у передній кімнаті за дзбаном меду, а молодий, побитий Чтаном, лежав на вкритій шкурами лаві й теж пив. Мацько несподівано увійшов до кімнати і став коло порога З суворим обличчям, високий, кощавий, без панцера, але з великим мечем при боці. Вони одразу впізнали його, бо на обличчя йому падав відблиск ясного полум'я, і в першу мить як батько, так і син блискавично посхоплювались на ноги й, скочивши до стіни, вхопилися за першу, яка потрапила їм у руки, зброю.
Але старий бувалець, що прекрасно знав людей і звичаї, зовсім не збентежився, не вхопився рукою за меч, а взявся в боки й заговорив спокійно, трохи насмішкуватим голосом:
—Он як! Оце така шляхетська гостинність у Бжозовій?
Почувши ці слова, Вільки одразу опустили руки, далі
у старого з брязкотом упав на долівку меч, а в молодого спис, і вони стояли з витягненими до Мацька шиями, ще з зловісними обличчями, але вже здивовані й засоромлені.