—Ану перехрестися! Зараз же перехрестися!..
Слава Ісусу Христу! — закричав бранець, швиденько перехрестився, глибоко зітхнув, з більшим довір'ям глянув на гурт присутніх і повторив:
Слава Ісусу Христу! Бо я теж не знав, у християнських я чи в диявольських руках. О господи!..
Не бійся. Ти між християнами, котрі з радістю слухають святу месу. Хто ж ти такий?
Смоляр, пане, в Буді живу. Нас семеро в Будах живуть, з жінками й дітьми.
Далеко звідси?
Менш як десять стадій.
Як ви дістаєтеся до міста?
У нас є своя дорога за Чортовим яром.
За чортовим? Ану перехрестися ще раз!
Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь.
Ну, гаразд. А віз тією дорогою пройде?
—Зараз скрізь грузько, але там не так, як на шляху, бо яром віє вітер і сушить болото. Трудно проїхати лише до Буд, але хто знає ліс, може помалу й туди провести.
—За скойця проведеш? Ну, нехай за два!
Смоляр охоче погодився, випросивши ще півхлібини, бо в лісі вони хоч і не голодували, але хліба вже давно не бачили. Умовились виїхати завтра вранці, бо проти ночі боялись нечистої сили. Про Борута смоляр сказав, що він часом дуже «бушує» в лісі, але простого народу не кривдить і, пильно оберігаючи своє ленчицьке князівство, ганяє інших чортів по заростях. Погано тільки зустрітися з ним уночі, особливо коли людина п'яна. А вдень та ще тверезому боятись його нічого.
—А ти все ж таки боявся? — сказав Мацько.
—Бо оцей рицар схопив мене так несподівано й сильно, аж я подумав, що то не людина.
Ягенка почала сміятися — адже вони всі вважали за якусь «погань» смоляра, а смоляр їх. Сміялася з нею й Ганнуля Сецехівна, аж Мацько зауважив:
—У тебе ще баньки не висохли від сліз за Главою, а ти вже вишкіряєшся?
Чех подивився на її рожеве личко й, побачивши, що вії у неї мокрі, спитав:
—Ви за мною плакали?
Та ні! — відповіла дівчина. — Я тільки боялася, от і все!
Ви ж шляхтянка, а шляхтянці соромно боятися. Ваша пані не така боязка. Що ж могло лихого з вами трапитись удень, та ще й між людьми?
— Зі мною нічого, а з вами могло.
А ви кажете, що не за мною плакали?
Звісно, не за вами.
То чого ж?
Зо страху.
А тепер уже не боїтеся?
Ні.
Чому?
Бо ви повернулися.
Чех з вдячністю глянув на неї, усміхнувся і сказав: — Так можна говорити до ранку. Ви дуже хитра. Але її можна було підозрівати в чому завгодно, тільки не в хитрості, і кмітливий Глава добре це розумів. Розумів також, що дівчина з кожним днем все більше горнеться до нього. Сам він любив Ягенку, але так, як підданий любить королівну, тобто з найбільшою покірливістю й пошаною, без ніякої надії. Тимчасом подорож зближувала його з Сецехівною.
Під час переходів старий Мацько звичайно їхав у першій парі з Ягенкою, а чех з Ганнулею. Він був хлопець здоровий, як тур, а кров у ньому кипіла, як окріп, тому коли він поглядав у її ясні оченята, на пасма білявого волосся, що вибивалося з-під понтлика, на всю її струнку гарненьку постать, а особливо на чудові, немов виточені, ноги, що обхоплювали вороного коня, по його тілу пробігали колючі іскри. Він все частіше й лакоміше поглядав на її принади і мимоволі думав, що коли б диявол перекинувся в такого хлопчака, то легенько міг би привести його до спокуси. До того ж цей жаданий хлопчик був такий слухняний, що тільки в очі заглядав і щебетав, як горобець у стрісі. Інколи чехові приходили в голову дивні думки, і одного разу, коли вони трохи відстали й опинилися біля коней з в'юками, раптом звернувся до неї і сказав:
Знаєте що? Я їду коло вас, як вовк коло ягняти. У неї блиснули від сміху білі зуби.
Ви хотіли б мене з'їсти? — запитала вона. — Еге ж! Навіть з кісточками!
І він глянув на неї таким поглядом, що вона аж спаленіла; потім вони замовкли, тільки серця їх сильно билися — у нього від жаги, а в неї від якогось солодкого п'янючого страху.
Спочатку жага справді заглушила в чехові всяку чутливість, і він казав правду, що дивиться на Ганнульку, як вовк на ягня. Але того вечора, коли він побачив її мокрі від сліз щоки й вії, серце його пом'якшало. Вона здалася йому доброю і якоюсь близькою, і він, бувши людиною благородною і чесною, не тільки не загордів від тих солодких сліз, але став стриманішим і уважнішим. Зникла його звичайна розв'язність у мові, і хоч він ще трохи насміхався під час вечері з її боязливості, але вже інакше, і прислуговував їй так, як рицарський зброєносець мусив прислуговувати шляхтянці. І хоч Мацько головним чином думав про завтрашню дорогу, проте помітив це й похвалив чеха за шляхетну звичайність, якої той, певно, навчився при мазовецькому дворі у Збишка.