— Ого, пам'ятаю я все,— говорив далі дід.— Вдерлись вони в нашу землю, попалили городища й замки, навіть дітей у колисках різали, але прийшла й на них лиха година. Ого! То була неабияка битва! Тільки заплющу очі, так і бачу все. поле бою...
Нін заплющив очі й мовчав, підворушуючи в багатті жар, поки Ягенка, що нетерпляче ждала оповідання, не запитала:
—Як же воно було?
— Як воно було? — повторив дід.— Поле бою пам'ятаю, немов зараз бачу: були кущі, а праворуч болото і клапоть житниська, значить, ніби невелике поле. А після битви не видно вже було ні кущів, ні болота, ні житниська, тільки залізяччя всюди — мечі, сокири, списи . та гарні панцери один на одному, наче ними хтось прикрив усю святу землю... Ніколи я не бачив стільки побитого люду й таких річок людської крові...
Мацькове серце знову підбадьорилось від цього спогаду, і він сказав:
—Це правда! Милостивий господь наш! Охопили вони тоді наше королівство, як та пожежа або пошесть. Зруйнували не тільки Серадзь і Ленчицю, а й багато інших міст. І що ж? Наш народ страшенно живучий, і сили в нього невичерпні. Хоч ти, псявіро-хрестоносцю, і схопиш його за барки, та не здолаєш задушити, він ще й тобі зуби повибиває... Бо дивіться: король Казімір і Серадзь, і Ленчицю так гарно відбудував, що вони стали кращі, ніж були, і з'їзди в них збираються, як і колись, а хрестоносців як витлумили під Пловцями, так вони там і лежать та гниють. Дай боже, щоб такий кінець був завжди.
Чуючи це, дід схвально закивав головою і сказав:
— Ба ні, не лежать вони і не гниють. Після битви король наказав копати рови, а з околиць на допомогу прийшли хлопи, так що тільки лопати бряжчали. Ми повкладали німців у рови і для годиться присипали землею, щоб з них не вилізла яка хвороба, але вони там не залишились.
—Як то не залишились? А що ж з ними сталося?
—Сам я того не бачив, але кажу, що потім чув від людей. Після битви зірвалася страшна буря і тривала дванадцять тижнів, але тільки ночами. Вдень сонечко світило, як завжди, а вночі вітер мало волосся з голови не зривав. То чорти цілими тлумами колотилися в вихрі, і всі з вилами. І тільки котрий надлетить, та й штрик вилами в землю, наколе на них хрестоносця і несе його в пекло. Люди в Плоцьку чули такий галас, ніби цілі зграї собак вили, тільки не могли збагнути, чи то німці скавучали з горя та жалю, чи чорти з радості. Так воно було доти, поки князь не посвятив ровів і поки земля проти Нового року так не замерзла, що її вже й вила не брали.
Він замовк і через деякий час додав:
—Дай боже, пане рицарю, такий кінець, як ви сказали, бо хоч я до того не доживу, але такі, як оці два хлопчаки, доживуть, і не бачитимуть того, що бачили мої очі.
Сказавши це, він став придивлятись то до Ягенки, то до Сецехівии та дивуватися з їх вродливих облич і крутити головою.
—Наче мак у житі,— сказав він.— Таких ще я не
бачив.
Так вони проговорили частину ночі, потім полягали спати в будах на м'якому, як пух, моху, прикритому теплими шкурами, і коли сон відновив їхні сили, вранці, вже завидна, вирушили далі. Правда, дорога вздовж яру була не дуже легка, проте й не важка, так що вони ще до заходу сонця побачили ленчицький замок. Місто було відбудоване наново на руїнах, частково з червоної цегли й навіть з каменю. Мури були високі, захищені вежами, костьоли ще пишніші за серадзькі. У домініканців не трудно було дізнатись про абата. Він у них був, казав, що йому легше і що він сподівається на цілковите одужання, і кілька днів тому вирушив далі в дорогу. Мацько вже не турбувався про те, щоб догнати абата, — вирішив везти дівчат аж до Плоцька, куди повіз би їх і абат. Старого рицаря стурбувало інше: він поспішав до Збишка, а річки після абатового від'їзду так розлилися, що їхати далі не можна було зовсім.
Зустрівши з значним почтом рицаря, який сказав, що їде до князя Земовіта, домініканці гостинно прийняли його і навіть дали Мацькові на дорогу маслинову дощечку, на якій латиною була написана молитва ангелові Рафаїлові, заступникові мандрівників.
Два тижні подорожани змушені були просидіти в Ленчиці, причому один із зброєносців замкового старости додивився, що слуги проїжджого рицаря були дівчата, й одразу по вуха закохався в Ягенку. Чех хотів викликати його на бій на втоптаній землі, але це трапилося напередодні їхнього від'їзду, і Мацько відрадив його.
Коли вони вирушили далі в дорогу на Плоцьк, вітер уже трохи підсушив шлях, бо хоч дощі йшли часто, але, як звичайно весною, недовго. Були вони теплі й рясні, бо весна вже настала справжня. В борознах на полях блищали смуги води, вітер доносив з поля міцний дух мокрої землі. Багна вкрились курячою сліпотою, в лісах зацвіли проліски, на деревах защебетали берестянки. Подорожани відчули приплив нової бадьорості й надії, тим більше, що їхали без пригод, і на шістнадцятий день зупинились перед брамою Плоцька.