Похорон був дуже пишний. На чолі процесії йшов сам єпіскоп Якуб з Курдванова, присутні були всі ксьондзи та ченці плоцьких монастирів, дзвонили в усі дзвони, виголошували латиною промови, яких, крім духовенства, ніхто не розумів, потім духовні й світські повернулися до єпіскопа на багаті поминки.
Пішов туди й Мацько, взявши з собою двох слуг, на що він мав право як небіжчиків родич і єпископів знайомий. Єпіскоп і прийняв його як небіжчикового родича доброзичливо і з пошаною і, тільки привітавшися, одразу сказав:
— Вам, Градам з Богданця, абат відписав якісь бори, а все інше, не відписане монастирям і абатству, належить його хрещениці, якійсь Ягенці із Згожелиць.
Мацько на багато не сподівався, через те був радий і борам. Єпіскоп не помітив, як один із слуг старого рицаря на згадку про Ягенку із Згожелиць звів угору мокрі й сині, як волошки, очі і сказав:
Бог йому віддячить, але я хотіла б, щоб він жив. Мацько обернувся й сердито промовив:
Мовчи, а то сорому собі наробиш.
Але він раптом замовк, в очах його блиснуло здивування, й обличчя набрало хижого виразу: неподалік від себе, коло дверей, в які саме входила княгиня Олександра, він побачив зігнутого в вишуканому придворному поклоні Куно Ліхтенштейна, того самого, через якого в Кракові мало не загинув Збишко.
Ягенка ще ніколи не бачила Мацька таким: обличчя його скривилось, з-під вусів блиснули вишкірені, як у розлюченого пса, зуби, в одну мить він повернув на собі паса й рушив до ненависного хрестоносця.
Але напівдорозі старий рицар зупинився й почав водити широкою долонею по волоссі. Він вчасно зміркував, що Ліхтенштейн може бути при плоцькому дворі послом, і коли б він, не зважаючи ні на що, напав на нього, то зробив би так самісінько, як Збишко на дорозі з Тинця.
Бувши поміркованішим і досвідченішим за Збишка, старий рицар стримався й повернув назад паса. Потім він зробив привітне обличчя і став ждати, а коли княгиня, привітавшися з Ліхтенштейном, почала говорити з єпіскопом Якубом з Курдванова, підійшов до неї і, низько вклонившись, нагадав про себе, заявивши, що вважає її своєю добродійкою за того листа, котрого вона, йому дала свого часу.
Княгиня ледве пам'ятала його обличчя, проте легко пригадала й листа, і всю подію. Відомо їй було й те, що сталося при сусідньому мазовецькому дворі, чула про Юранда, про ув'язнення його дочки, про одруження Збишка та про його смертельний герць з Ротгером. Все це її страшенно зацікавило, немов якась рицарська повість або одна з тих пісень, що їх співали в Німеччині менестрелі, а в Мазовії гуслярі. Правда, хрестоносці не були їй такі ненависні, як дружині Януша, Ганні Дануті, тим більш, що вони, прагнучи привернути її на свій бік, не скупували для неї пошани й лестощів та обсипали подарунками. Але в даному разі серце її було на боці закоханих. Вона готова була допомогти їм, а крім того, їй приємно було бачити у себе людину, яка могла якнайдокладніше розповісти про всі події.
А Мацько, який до того вже вирішив хоч би там що добитися заступництва й опіки впливової княгині, помітивши, з яким захопленням вона слухає, охоче розказував їй про нещасну долю Збишка й Данусі і зворушив її майже до сліз, тим більш, що сам глибоко переживав недолю свого небожа й щиро уболівав за ним.
Нічого зворушливішого не чула за все своє життя,— промовила нарешті княгиня.— А найбільший жаль пориває мене тому, що він уже одружився з нею, вже вона була його, а ніякого щастя з нею не зазнав. А проте, вам напевне відомо, що не зазнав?
Всемогутній боже!— відказав Мацько.— Нехай би вже зазнав, а то він повінчався з нею тяжко хворим увечері, а на світанку її забрали!
Ви гадаєте, що то хрестоносці? Бо у нас говорили про розбійників, котрі обдурили хрестоносців, втуливши їм іншу дівчину. Говорили також про Юрандового листа...
Це діло розсудив уже не людський, а божий суд. Кажуть, що той Ротгер був могутній рицар, який перемагав найдужчих, а проте поліг від руки хлопчака.
— Ну, він такий хлопчак,— усміхаючись, сказала княгиня,— що краще йому в руки не попадатись. Все це прикро, звичайно, і ви слушно скаржитесь, але ж із тих чотирьох три вже мертві, а той старий, котрий залишився, кажуть, ледве видряпався від смерті.
— А Дануська? А Юранд? — відказав Мацько.— Де вони? Бог його знає, чи не сталося якогось лиха і з Збишком, котрий поїхав до Мальборга.
— Знаю, але хрестоносці не зовсім такі псявіри, як ви гадаєте. В Мальборзі на очах у магістра і його брата Ульріха, чесного рицаря, нічого лихого вашому небожеві не могло статися, тим більше, що у нього, напевне, були й листи від князя Януша. Хіба що викликав там якогось рицаря й загинув, бо в Мальборзі завжди багато найславетніших рицарів з усіх країн світу.