Почувши це, Мацько так одверто засмутився, що Ліхтенштейн, від погляду якого ніщо не могло сховатися, сказав:
Видно, ви так само хотіли бачити великого магістра, як і виконати свої побожні обітниці.
Хотів, дуже хотів! — швидко відповів Мацько.— Значить, війна з Вітольдом за Жмудь — справа вирішена?
Він сам її почав, всупереч присягам подавши бунтівникам допомогу.
Вони замовкли.
—Що ж, нехай бог поможе Орденові, як він того заслуговує! — сказав нарешті Мацько.— Як не зможу побачити магістра, то хоч виконаю обітниці.
Але, всупереч своїм словам, він сам не знав, що йому робити, і з почуттям величезного збентеження ставив перед собою одне запитання:
«Де ж мені тепер шукати Збишка, і де я його
знайду?»
Не важко було зрозуміти, що коли магістр залишив Мальборг і подався на війну, то нема чого шукати в Мальборзі й Збишка, а треба, в усякому разі, зібрати про нього докладніші відомості. Старий Мацько засмутився ще більше, але як чоловік кмітливий, вирішив не гаяти часу й завтра вранці рушати в дорогу. Одержати листа від Ліхтенштейна з допомогою княгині Олександри, якій комтур безмежно вірив, було не важко. Таким чином Мацько дістав рекомендацію до бродницького старости й до великого шпитальника в Мальборзі, за що подарував Ліхтенштейнові великий срібний кубок вроцлавського виробу, що їх рицарі мали звичай ставити на ніч коло постелі, аби мати в разі безсоння і ліки, і втіху. Мацькова щедрість трохи здивувала чеха, який знав, що старий рицар не дуже охоче роздається подарунками, особливо німцям.
Я віддарував його тому, — сказав Мацько,— що дав обітницю викликати його і мушу з ним битись, і мені було б ніяково зазіхати на життя людини, яка зробила мені послугу. Бити добродійника — це не наш звичай.
Але гарного кубка шкода! — трохи перекірливо відповів чех.
Мацько на це відказав:
—Я нічого не роблю, не подумавши, не турбуйся! Бо якщо господь милосердний допоможе мені звалити німця, то я одіб'ю і кубка і ще багато хороших речей здобуду.
Потім вони обидва разом з Ягенкою почали радитись, що їм робити далі. Мацькові спало на думку залишити її й Сецехівну в Плоцьку під опікою княгині Олександри, тому що у епіскопа зберігався абатів заповіт. Але дівчина противилась цьому всією силою своєї незламної волі. Правда, їхати без них було б зручніше, бо на нічлігах не треба було б шукати окремих кімнат та додержувати звичайності, а також думати про небезпеку та інші обставини. Але ж не для того вони виїхали із Згожелиць, щоб сидіти в Плоцьку. Якщо заповіт у єпіскопа, то він ніде не дінеться, а щодо дівчат, то, коли вже треба буде, їм краще залишитись у княгині Ганни, ніж у Олександри, бо при тому дворі ненавидять хрестоносців і люблять Збишка. Правда, на це Мацько сказав, що то не жіночого розуму річ і що дівчині не личить «розводитись» так, ніби вона справді має розум, проте не противився рішуче і незабаром погодився цілком, коли Ягенка одвела його вбік і з слізьми на очах почала говорити:
— Знаєте що?.. Бог бачить моє серце і знає, як я щоранку і щовечора прошу його про ту Данусю та про щастя Збишка! Бог на небі найкраще це знає! Але ж ви з Главою кажете, що вона вже загинула й ніколи не вирветься з рук хрестоносців. А коли це так, то я...
Ягенка трохи завагалася. Сльози повільно покотились по її щоках, і вона тихо закінчила:
—То я хочу бути близько коло Збишка...
Сльози і слова дівчини зворушили Мацька, проте він сказав:
—Якщо Дануся загине, то Збишко з горя й не гляне на тебе,
—Я й не хочу, щоб він на мене дивився, тільки хочу
бути коло нього.
—Ти ж знаєш, що й я хотів би цього, але він з горя
може тебе ще й вилаяти...
Нехай навіть вилає,— сумно усміхнувшись, відповіла Ягенка.— Але він не зробить цього, бо не знатиме, що то я...
— Впізнає...
—Не впізнає. Ви ж не впізнали. Скажете йому, що то не я, а Ясько, він же обличчям зовсім схожий на мене. Скажете йому, що він виріс, та й усе, і Збишкові навіть на думку не спаде, що то не Ясько...
У відповідь старий рицар ще нагадав про коліна всередину, але коліна всередину були іноді й у хлопців, так що це не могло бути перешкодою, тим більше, що Ясько справді був дуже схожий на Ягенку, а волосся в нього відросло довге, й носив він його в понтлику, як усі хлопці шляхетного походження та рицарі. Через те Мацько погодився, і вони стали говорити про дорогу. Виїжджати мали завтра вранці. Мацько вирішив їхати в країну хрестоносців, добратися до Бродниці, там розпитатися, і коли б магістр, всупереч передбаченням Ліхтенштейна, був ще в Мальборзі, то їхати до Мальборга, а як ні, то посуватися орденською границею в напрямі Спихова й по дорозі питати про молодого польського рицаря і його почет. Старий рицар навіть сподівався, що швидше дізнається що-небудь про Збишка в Спихові або при дворі варшавського князя Януша, ніж в іншому місці.