Тимчасом подорожани стали нашвидку радитись.
—Скажу коротко,— озвалася Ягенка.— Тепер нам треба їхати не до Щитна, а до Спихова, щоб залишити Юранда в безпечному місці серед своїх людей і забезпечити йому добрий догляд.
—Дивіться, як вона порядкує! — відповів. Мацько.— До Спихова його одвезти треба, але їхати нам усім не обов'язково, досить послати з ним одного воза.
Я не порядкую, тільки думаю, що ми можемо від нього багато чого дізнатися про Збишка й Данусю. Як же ти з ним говоритимеш, коли у нього нема язика?
А хто ж, як не він, дав вам зрозуміти, що його нема? Як бачите, ми й без розмови дізналися про все,
про що нам треба було, а як призвичаїмось до його знаків, то дізнаємось й більше. Спитайте його, наприклад, чи приїжджав Збишко з Мальборга до Щитна, і він або кивне головою, або заперечить. Так само й про інші речі.
Це правильно! — вигукнув чех.
Я також не заперечую, що правильно,— сказав Мацько,— і сам так думаю, але я спершу думаю, а потім уже говорю.
Після цього він наказав завертати до мазовецької границі. В дорозі Ягенка раз у раз під'їжджала до воза, на якому лежав Юранд, боячись, щоб він не вмер увісні.
Я не впізнав його, — казав Мацько, — та воно й не дивно. Він же був здоровий, як тур! Мазури розказували, що з-поміж них усіх він один спроможний був помірятись силою з самим Завішею, а тепер — справжній кістяк.
Була чутка,— сказав чех, — що його замучили до смерті, але дехто навіть не хотів вірити, щоб християни могли таке вчинити з пасованим рицарем, який має своїм заступником святого Георгія.
Бог дав, що Збишко хоч частково помстився за нього. Але дивіться, яка між нами й ними різниця. Правда, з чотирьох псявір три вже загинули,— але загинули в бою, і жодному з них ніхто ні язика в неволі не вирізав, ні очей не виколов.
Господь їх покарає,—сказала Ягенка. Мацько звернувся до чеха:
А як ти його впізнав?
—Я не одразу впізнав його, хоч побачив пізніше за вас, пане. Але щось мені в ньому здалося знайомим, і чим довше я до нього придивлявся, тим більше здавалося... Ага! Тоді ж у нього не було ні бороди, ні білого волосся, був він могутній і хоробрий рицар: як його було впізнати! Але коли панянка сказала, що їдемо до Щитна, а він почав вити, я одразу все згадав. Мацько замислився.
Із Спихова треба б його повезти до князя, який не зможе безкарно залишити такого знущання над значною людиною.
Викрутяться, пане. Підступом викрали його дочку і викрутились, а про пана із Спихова скажуть, що він у бійці втратив і язика, і руку, і очі.
Це правильно,— сказав Мацько.— Адже вони свого часу самого князя були схопили. Він не може воювати з ними, бо не подолає, хіба король наш поможе йому. Говорять та й говорять люди про велику війну, а воно й малої нема.
—Є з князем Вітольдом.
—Хвалити бога, що хоч той з ними не панькається... Ех, князь Вітольд, то справжній князь! І хитрістю вони його не подолають, бо він один хитріший за них усіх. Бувало притиснуть його, псяюхи, так, що загибель висить над ним, як меч над головою, а він, як той вуж, вислизне й зараз же їх укусить... Стережись його, коли він б'ється, але ще більше стережись, коли він тебе гладить...
—І він з усіма такий?
— Не з усіма, тільки з хрестоносцями. З іншими він добрий і щедрий князь!
Мацько задумався, немов хотів краще пригадати Вітольда,
— Вій зовсім Інакший, ніж тутешні князі,— сказав він нарешті.— Треба було Збишкові звернутися до нього, з його допомогою в боротьбі з хрестоносцями можна багато чого добитися.
Через деякий час він додав:
— Хто його знає, чи не опинимось ми обидва у нього, тоді й помститися можна буде як слід.
Потім вони знов заговорили про Юранда, про його нещасну долю й неймовірні кривди, яких він зазнав від хрестоносців, котрі спочатку без ніякої причини замордували його кохану дружину, а потім, платячи помстою за помсту, викрали дочку, а самого так катували, що й татари гірш не придумали б. Мацько й чех скреготали зубами, розуміючи, що й звільнення Юранда було новою обміркованою жорстокістю. Старий рицар обіцяв собі в душі про все добре дізнатись і потім віддячити хрестоносцям з надвишкою.
В таких розмовах і думках відбувалась їх подорож до Спихова. Після погожого дня настала тиха, зоряна ніч, тому вони не спинялись на ночівлю, тільки тричі добре погодували коні, ще затемна переїхали границю і в супроводі найнятого провідника перед ранком опинились на спиховській землі. Старий Толіма, очевидно, залізною рукою підтримував там порядок, бо як тільки вони заглибились у ліс, проти них виїхало двоє озброєних слуг, які, однак, бачачи, що це не військо, а невеликий загін, не тільки пропустили їх далі без запитань, але й провели через недоступні для необізнаних людей трясовини та мочари.